О пів на десяту вечора в домі вчительки Інес зібралися араб, селищний лікар і четверо чоловіків, яких та навчала колись читати по складах, а тепер вони вже відслужили у війську. Ріад Халабі повів їх до останньої кімнати, де гості вздріли всіяний комашнею труп, бо вікно залишалося прочиненим і надворі було повно комарів. Небіжчика запхали в полотняний мішок, винесли на вулицю й безцеремонно сунули в автівку Ріада Халабі. Потім проїхали центральною вулицею селища, вітаючись, як ведеться, з усіма стрічними; дехто відповідав на вітання аж надто бадьоро, інші вдавали, буцімто не помічають їх і нещиро сміялися, мов застукані на гарячому дітлахи. Фургон їхав туди, де колись давно син учительки Інес нахилився востаннє в житті, щоб підібрати манго. В◦місячному сяєві спільники побачили зарослу бур’янами занедбану садибу, що стала жертвою занепаду й лихих споминів, а ще пагорб, порослий дикими манговими деревами: плоди зривалися з них і гнили на ґрунті, й на тому місці з’являлися паростки, які давали життя новим паросткам, а ті — іншим, і так утворилися суцільні хащі, що поглинули огорожу, стежку й навіть руїни дому, від якого залишився тільки ледь відчутний запах мангового джему. Чоловіки запалили каганці й, прокладаючи собі дорогу за допомогою мачете, заглибилися в зарості. Коли вирішили, що подолали достатню відстань, один вказав рукою місце і там, біля підніжжя розложистого, похиленого під тягарем плодів дерева, вони викопали глибоку яму й жбурнули туди мішок. Перш ніж засипали його землею, Ріад Халабі проказав коротку мусульманську молитву, бо інших не знав. Повернулися до селища опівночі й побачили, що люди не розійшлися по домівках, а й далі прогулювалися вулицями і вікна всіх будинків світилися.
Тим часом учителька Інес вимила в тій кімнаті мильною водою стіни й меблі, спалила постільну білизну, провітрила дім і чекала на друзів із вечерею та дзбаном розведеного ананасним соком рому. Їли, весело обговорюючи останні півнячі бої — дикунський вид спорту, за словами вчительки; але не такий дикунський, як ота недавня корида, в якій колумбійський тореро втратив печінку, — наполягали чоловіки. Ріад Халабі пішов останнім. Того вечора вперше в житті він відчув, що постарів. Учителька Інес на якусь мить затримала його руки в своїх.
— Дякую, турку.
— Чому ти звернулася до мене, Інес?
— Бо ти — людина, яку я найбільше люблю в цьому світі, і ти мав◦би бути батьком моєму синові.
Наступного дня мешканці Агуа Санти повернулися до своїх повсякденних клопотів, звеличені неймовірним спільництвом, таємницею добрих сусідів, яку мусили ревно зберігати впродовж багатьох років як легенду про справедливий суд, аж поки смерть учительки Інес звільнила нас усіх від обітниці мовчання, і тепер я можу переповісти цю історію.
З усією належною поштивістю
Це була пара шахраїв. Він мав лице пірата й підфарбовані в смоляний колір волосся та вуса, але з часом змінив подобу і вже не приховував сивини, що пом’якшувала вираз обличчя й надавала йому серйозності. Вона мала міцну статуру й властиву рудим британкам шкіру молочного кольору, яка в юності міниться опаловим сяєвом, а в зрілі роки нагадує поцяткований аркуш паперу. Проведені в таборах нафтовиків і прикордонних селищах роки не притлумили її успадкованої від пращурів-шотландців енергії. Ні москіти, ні спека, ні кепські звички нездатні були виснажити її плоть чи вгамувати бажання верховодити. В◦чотирнадцять років вона кинула батька, протестантського пастора, який серед дикої сельви проповідував Біблію; то було марне заняття, бо ніхто не розумів його англійської тарабарщини, до того◦ж у цих краях будь-яке слово, навіть Боже, губилося в пташиному гаморі. Ще дівчинкою вона остаточно сформувалася фізично й знала собі ціну. Вона не була сентиментальною. Відмовляла одному за одним чоловікам, які пропонували їй своє протегування, причаровані незвичною в тропіках рудою загравою її волосся. Вона не чула про кохання й мала не таку вдачу, щоб його вигадувати; натомість зуміла якнайкраще скористатися зі своєї єдиної принади й у двадцять п’ять років уже мала трохи приторочених до зборок нижньої спідниці діамантів. Вона, не вагаючись, віддала їх єдиному мужчині, якому вдалося її укоськати, — Домінго Торо, авантурникові, мисливцю на крокодилів і гендляру, який торгував зброєю й підробленим віскі. Цей безсоромний пройдисвіт був найкращим партнером для Абігайль Макковерн.