Так розпочався скандал, який урятував престиж родини Торо. Поліція затримала шофера й перукарок, прочесала довколишні квартали, обтягнула стрічками оселю подружжя, спричинивши незручності для сусідів. Автобус телебачення кілька днів перегороджав вулицю, а юрба журналістів, детективів і роззяв витоптала довколишні газони. Домінго Торо з’явився на телеекранах: сидячи в шкіряному кріслі у своїй бібліотеці, між мапою світу й забальзамованою кобилою, він благав викрадачів, аби ті повернули його дітям матір. Король-лахмітник, як називала його преса, запропонував за дружину мільйон доларів — неймовірну суму з огляду на те, що інше партизанське угруповання заробило вдвічі менше за повернення посла однієї близькосхідної країни. Втім, «Червоних пум» ця цифра не вдовольнила, і вони зажадали вдвічі більше грошей. Побачивши в газетах фото Абігайль, багато хто подумав, що якби Домінго виклав ці гроші, але не для того, щоб викупити дружину, а щоб викрадачі залишили її у себе, це було◦б найвдалішою оборудкою в його житті. У цілої країни вихопився недовірливий зойк, коли чоловік, порадившись перед тим із банкірами й адвокатами, попри застереження поліції, погодився на це. За кілька годин перед тим, як він мав передати обумовлену суму, Домінго одержав поштою пасмо червоного волосся й записку, що ціну збільшено ще на чверть мільйона. На той час телебачення вже показувало й дітей Торо, які зверталися до Абігайль із синівським розпачем. Градус зловісного торгу зростав із дня на день на очах уважної преси.
Невизначеність тривала ще п’ять днів, та коли цікавість публіки вже могла переключитися на щось інше, зв’язану Абігайль із кляпом у роті знайшли в якійсь залишеній у самісінькому центрі міста автівці; жінка була дещо знервована й розпатлана, але без видимих ушкоджень і навіть ще трохи товща. Того надвечір’я, коли Абігайль повернулася додому, на вулиці зібралася невеличка юрба, щоб поаплодувати чоловікові, який довів свою любов.
У відповідь на звинувачення журналістів і вимоги поліції Домінго Торо демонстрував скромну чемність, відмовляючись назвати суму викупу під тим приводом, що, мовляв, його дружина безцінна. Ходили чутки про величезні гроші, яких жоден чоловік ніколи ще не платив за жінку, тим паче власну — втім, довести це було неможливо. Подія зробила подружжя Торо символом достатку; подейкували, буцімто вони такі◦ж багаті, як Президент, який з року в рік розживався на нафтових надходженнях до бюджету країни й уважався одним із найбагатших людей у світі. Домінго й Абігайль піднялися на вищу суспільну сходинку, куди доти не мали доступу. Ніщо не потьмарило їхнього тріумфу, навіть масові протести студентів, які розвісили в університеті плакати, звинувачуючи Абігайль, буцімто вона сама себе викрала, короля лахмітників, буцімто він дістав мільйони з однієї кишені й переклав до іншої, а поліцію, буцімто вона проковтнула казочку про «Червоних пум», аби залякати людей і виправдати репресії проти опозиційних партій. Однак лихим язикам не вдалося потьмарити чудовий ефект від викрадення, і через десять років подружжя Торо-Макковерн зробилося одним із найповажніших у країні.
Нескінченне життя
Історії бувають різними. Одні народжуються, коли їх розповідають, їхньою сутністю є мова, й доки хтось не викладе їх словами, вони — лише емоція, гра розуму, образ чи невиразний спомин. Інші — довершені, мов яблуко; їх можна повторювати до нескінченності, не боячись спотворити їхній сенс. Деякі історії взяті з життя й оброблені натхненням, деякі народжуються в мить натхнення й стають реальністю, коли їх переповідають. А◦є ще потаємні, сховані в мороці пам’яті історії, — мов у живих організмів, у них ростуть коріння, щупальця, множаться спайки й паразити і з часом вони обертаються на кошмарні сни. Іноді, щоб позбутися якогось химерного спомину, треба розказати його як таку собі оповідку.
Ана й Роберт Блауми постаріли разом, живучи в такому єднанні, що з роками зробилися схожими, немов брат і сестра; обличчя обох виражали поблажливий подив, у них були однакові зморшки, жести, похилі плечі, обоє мали ті самі звички й бажання. Вони розділяли кожен із більшості прожитих днів і стільки років ходили, взявшись за руки, й спали в обнімку, що, якби схотіли, могли◦б опинитися в одному сні. Вони не розлучалися жодного разу, відколи познайомилися півстоліття тому. В◦ті часи Роберт був студентом-медиком і вже тоді відчував прагнення зробити світ чистим і врятувати ближнього, що визначило його життя, а Ана була однією з тих дівчат, які своєю щирістю готові зробити цей світ прекрасним. Вони познайомилися завдяки музиці. Ана була скрипалькою в камерному оркестрі, а Роберт, який походив з родини віртуозів і сам любив грати на фортепіано, не пропускав жодного концерту. Він побачив на сцені дівчину в чорній оксамитовій сукні з мережаним комірцем, яка із заплющеними очима грала на інструменті, й на відстані закохався в неї. Минуло кілька місяців, перш ніж Роберт наважився до неї заговорити, а коли нарешті це сталося, чотирьох фраз було досить, щоб обоє зрозуміли, що їм судилося стати щасливою парою. Війна вибухнула раніше, ніж вони встигли одружитися, й, як тисячам інших нажаханих переслідуваннями євреїв, їм довелося тікати з Європи. Вони сіли на пароплав у голландському порту, не маючи при собі нічого, крім одежі, яка була на них, кількох Робертових книжок й Аниної скрипки. Пароплав бовтався у відкритому морі два роки, бо не міг ввійти в жодну гавань, оскільки держави цієї півкулі не хотіли морочитися з біженцями. Покружлявши в кількох морях, судно опинилося в Карибському. На той час його корпус уже був укритий шкаралупою з черепашок і лишайників, з усіх переборок точилася волога, механізми позеленіли, а члени екіпажу й пасажири — крім Ани та Роберта, яких від розпачу рятувало примарне кохання, — постаріли на двісті років. Змирившись із думкою, що йому доведеться плавати вічно, капітан кинув якір непоказної посудини навпроти берега з ясніючим піском і стрункими пальмами, щоб моряки могли вночі висадитися туди й набрати прісної води для резервуарів. Однак на цьому все й скінчилося. Вдосвіта виснажену плаванням машинерію вже неможливо було пустити в рух на суміші морської води й пороху через відсутність кращого пального. Вранці на катері припливли посадовці з ближчого порту — кілька життєрадісних мулатів у розстебнутих формених кітелях — й відповідно до статуту зажадали, щоб пароплав залишив територіальні води, але, довідавшись про сумну долю мореплавців і жахливий стан судна, дозволили капітанові залишитися на кілька днів, мовляв, може, все якось владнається саме собою, як це вже не раз траплялося. Вночі люди з нещасного пароплава посідали в шлюпки, зійшли на теплий піщаний берег країни, назву якої насилу могли вимовити, й загубилися в п’янких хащах, готові зголити бороди, скинути запліснявіле шмаття й струсити з себе океанські буревії, що обвітрили їхні душі.