Потім вони пішки поверталися порожніми вулицями до свого бідняцького кварталу. Через неконтрольований розвиток міста цей район перетворився на кубло наркоторговців, повій і злодіїв; після заходу сонця сюди не потикалися навіть поліцейські машини, а вони спокійно простували тут удосвіта, і ніхто їх не чіпав. Їх усі знали. Не було такої болячки чи проблеми, щодо якої тутешні мешканці не радилися◦б із Робертом, і жодна дитина в околі не виростала, не скуштувавши печива Ани. Чужакам хтось одразу пояснював, що з сентиментальних міркувань ці старики недоторканні. І додавав, що подружжя Блаумів становить гордість країни, адже сам президент нагородив Роберта, й вони такі шановані люди, що навіть національні гвардійці не турбують їх, коли вдираються сюди на своїх броньованих машинах і одну по одній руйнують оселі.
Я познайомилася з ними наприкінці шістдесятих, коли моя хрещена в нестямі рубонула себе по шиї ножем. Коли ми привезли її до лікарні, кров струміла з неї і ніхто не сподівався, що її вдасться врятувати, але, на наше щастя, Роберт Блаум був там і спокійно заходився пришивати голову на місце. На подив іншим лікарям хрещена очуняла. Впродовж кількох тижнів я сиділа біля її ліжка, поки вона одужувала, і мала не одну нагоду розмовляти з Робертом. Поступово між нами встановилася міцна дружба. Подружжя не мало дітей, і, гадаю, їх Блаумам бракувало, бо з часом вони почали ставитися до мене, мов до рідної дочки. Я часто навідувала їх — майже ніколи ввечері, щоб не наразитися на ризик у тій місцині, — і вони завжди чимось мене пригощали. Мені подобалося допомагати Робертові в саду, а Ані на кухні. Іноді вона брала скрипку й дарувала мені пару годин музики. Вони дали мені ключі від дому і, коли кудись від’їздили, я опікувалася собакою й поливала квіти.
Перші успіхи прийшли до Роберта Блаума рано, попри те що війна пригальмувала його кар’єру. В◦тому віці, коли інші лікарі тільки починають оперувати, він уже мав кілька серйозних публікацій, але слави зажив після виходу книжки про право на спокійну смерть. Його не приваблювала приватна медицина, за винятком випадків, коли йшлося про когось із друзів чи сусідів; він волів працювати в лікарнях для бідняків, де міг прийняти більше хворих і кожного дня взнати щось нове. Тривалі чергування в палатах для помираючих пробудили в Робертові співчуття до цих кволих, підключених до життєдайної апаратури, змушених терпіти уколи й клізми тіл, яким медицина відмовляла в гідній смерті, мотивуючи це тим, що слід за всяку ціну зберігати життя. Він мучився тим, що не лише не може допомогти їм залишити цей світ, а й зобов’язаний проти волі цих нещасних не давати їм померти. Траплялися випадки, коли муки когось із пацієнтів були такими нестерпними, що Роберт ні на мить не міг їх забути. Дружині доводилося його будити, бо він кричав уві сні. Під простирадлом він обіймав Ану, притиснувшись головою до її грудей, сповнений відчаю.
— Чому ти не від’єднаєш трубочки й не полегшиш страждання цього нещасного? Це найбільша милість, яку ти можеш йому зробити. Він так чи так помре, рано чи пізно…
— Я не можу, Ано. Закон дуже простий. Ніхто не має права на життя іншої людини, але для мене це питання сумління.
— Це вже не вперше тебе мучать докори сумління. Ніхто не взнає, це питання однієї-двох хвилин.
Якщо Роберт і вчиняв так колись, про це знала тільки Ана. Його книжка обстоювала думку, що смерть із її одвічними жахами — це лише звільнення від непридатної шкаралупи, тоді як дух долучається до єдиної космічної енергії. Агонія — лише етап подорожі, як і народження, й заслуговує на таке◦ж милосердя. Немає нічого доброго в тому, щоб продовжити тріпотіння тіла після його природної кончини, і лікар повинен полегшити відхід замість сприяти обтяжливій процедурі смерті. Однак рішення не може залежати лише від думки лікарів або милосердя родичів, критерії повинні визначатися законами.
Пропозиція Блаума викликала переполох серед священиків, адвокатів і лікарів. Невдовзі справа вийшла за межі наукових кіл й вихлюпнулася на вулиці; думки розділилися. Вперше хтось порушив цю тему, доти питання смерті замовчувалося, підносилося безсмертя, причому кожен потайки сподівався на вічне життя. Поки дискусія тривала на філософському рівні, Роберт Блаум брав участь у кожному зібранні, обстоюючи свою точку зору, та коли це перетворилося на чергове масове видовище, він поринув у роботу, приголомшений безсоромністю, з якою його теорію використовували в комерційних цілях. Смерть вийшла на перший план, позбавлена найменшої достеменності й перетворена на модне віяння.