Скандал набув обертів, і Роберт знітився, але Ана нагадала йому перебіг минулих подій і переконала, що слід трохи зачекати, бо метушня не триватиме довго. Так воно й сталося. Подружжя Блаумів не було в місті, коли галас ущух. Пославшись на втому й вік, який змушує вести спокійне життя, Роберт залишив роботу в лікарні й університеті. Однак він не міг уникнути слави, в його домі завжди товклися хворі, журналісти, студенти, викладачі й просто цікаві. Він сказав мені, що потребує тиші, бо збирається написати нову книжку, і я допомогла йому в пошуках житла, оскільки Роберт хотів оселитися в якійсь глушині. Ми знайшли господу в Ла Колонії, химерному, втиснутому в тропічне узгір’я селищі. Це була точнісінька копія баварської осади дев’ятнадцятого століття, архітектурне сум’яття пофарбованих дерев’яних будиночків, годинників із зозулею, вазонів із геранню й написаних готичними літерами оголошень; там мешкало плем’я світловолосих людей, у тих самих тірольських уборах і таких◦же рум’яних, як їхні пращури, що емігрували колись до чорної сельви. Хоча Ла Колонія вже тоді приваблювала туристів не менше, ніж зараз, Робертові вдалося винайняти будиночок на одвороті, куди у вихідні не потикалися людські товпища. Блауми попросили мене вести їхні справи в столиці, я одержувала їхні пенсії, рахунки й пошту. Спершу я часто навідувала їх, але невдовзі завважила, що в моїй присутності вони поводяться дещо вимушено й приймають мене не так тепло, як доти. Певна річ, у мене й на думці не було, що вони налаштовані проти мене, я завжди користувалася їхньою довірою й повагою, тож вирішила, що вони просто воліють бути на самоті, й надалі спілкувалася з ними переважно телефоном або листовно.
Коли Роберт Блаум зателефонував мені востаннє, ми вже не бачилися майже рік. Я мало розмовляла з ним, зате подовгу говорила з Аною. Переповідала їй новини, а вона розказувала про своє минуле, яке, здавалося, ставало для неї дедалі виразнішим, начеб усі спомини зробилися часткою теперішнього її існування серед навколишньої тиші. Часом вона передавала мені з оказією вівсяне печиво, яке пекла для мене, й вузлики з лавандою, щоб напахати шафу. Останніми місяцями Ана надсилала також зворушливі презенти: хустку, яку чоловік подарував їй багато років тому, фотографії, на яких вона була ще зовсім молодою, старовинну шпильку. Мабуть, усі ці обставини, а також бажання тримати мене на віддалі й те, що Роберт уникав розмов про майбутню книжку, мали◦б наштовхнути мене на розгадку, але я й гадки не мала, що насправді відбувається в їхньому будиночку в горах. Згодом, прочитавши щоденник Ани, довідалася, що Роберт так і не написав жодного рядка. Весь той час він присвятив коханій жінці, але це не змогло відвернути плину подій.
Поїздка до Ла Колонії у вихідні — це таке собі паломництво на автівках із перегрітими моторами, що рухаються черепашачою ходою, але в інші дні — а надто в сезон дощів — подорож нагадує самотню прогулянку звивистою дорогою, що пролягає через узгір’я, несподівані прірви й зарості пальм і цукрової тростини. Того дня між пагорбами позависали хмари і краєвид, здавалося, був ватяним. Дощ змусив замовкнути птахів, чулися тільки удари крапель об скло. На підйомі повітря зробилося свіжим, я вздріла грозову хмару й мовби потрапила в інший клімат. Раптом на закруті дороги забовваніло те селище німецького штибу з покатими покрівлями, наче розрахованими на снігопади, яких тут зроду не було й не буде. Щоб дістатися до оселі Блаумів, я мусила перетнути з краю в край селище, вулиці якого о цій порі були порожніми. Їхній будиночок, як і решта, був із темної деревини, з різьбленим піддашком й мережаними фіранками; перед ним квітнув добре доглянутий сад, а позаду виднівся невеличкий город, де росли суниці. В◦кронах дерев свистів холодний вітер, проте диму над комином я не завважила. Собака, який багато років супроводжував їх, лежав на ґанку й не ворухнувся, коли я його покликала, лише підвів голову й глянув, не махнувши хвостом, ніби не впізнав, але пішов за мною, коли я прочинила незамкнені двері й переступила поріг. Я помацала стіну, шукаючи вимикач, і запалила світло. В◦домі панував порядок, у вазах, сповнюючи повітря свіжістю, стояли свіжі гілки евкаліпту. Я перетнула вітальню винайнятого дому, де, крім стосів книжок і скрипки, не було видимих слідів присутності Блаумів, і мене здивувало, що за півтора роки мої друзі не надали житлу жодних ознак свого перебування.