Мігель Болтон був священиком. На відміну від брата й сестри це був смаглявий, приземкуватий, майже весь вкритий чорним волоссям чоловік, який скидався◦б радше на звіра, якби не добродушне лице. Сімнадцятилітнім юнаком він залишив затишний батьківський дім і приходив туди лише на недільні обіди в родинному колі, або якщо потребував догляду сестри, коли зрідка його змагала якась важка недуга. Він анітрохи не сумував за зручностями, що оточували його в дитинстві й юності, і — попри напади кепського гумору — вважав себе щасливцем і був задоволений життям. Мешкав Мігель неподалік од міського звалища, в жалюгідному селищі у столичному передмісті, де на вулицях не було ані бруківки, ані хідників, ані дерев. Оселя священика була збита з дощок і цинкових листів. Часом улітку з долівки струміли цівки сморідних випарів, що пробивалися з-під землі на смітнику. Його меблі складалися із вбогого ліжка, столу, двох стільців і книжкових полиць, а стіни прикрашали революційні плакати, зроблені політв’язнями мідні хрестики, вишиті матерями зниклих без вісті людей скромні килимки й прапорці його улюбленої футбольної команди. Поряд із розп’яттям, біля якого він щоранку причащався на самоті, а вечорами дякував Богові, що досі живий, висів червоний прапор. Отець Мігель був одним із тих створінь, що відзначаються неймовірним прагненням справедливості. За своє тривале життя він пізнав стільки чужого горя, що не міг думати про власні біди, а це в поєднанні з певністю, що він діє в ім’я Господа, надавало священикові мужності. Щоразу, коли військові вдиралися в дім і хапали отця Мігеля, звинувачуючи в підривній діяльності, їм доводилося затикати йому рота кляпом, бо хоч◦би скільки били його кийками, він усе одно обкладав їх лайкою, перемішаною цитатами з євангелістів. Його так часто затримували, він стільки разів удавався до голодних страйків на знак солідарності з в’язнями й підтримував стількох переслідуваних, що за теорією ймовірностей повинен був уже багато разів умерти. Фото, на якому отець Мігель сидів перед будівлею політичної поліції, тримаючи в руках плакат із написом «Тут катують людей», облетіло весь світ. Не існувало покарання, здатного його залякати, але й зробити так, щоб панотець зник, як безліч інших людей, влада не могла через його популярність. Вечорами, заклякнувши перед невеличким домашнім вівтарем, щоб порозмовляти зі Всевишнім, отець Мігель збентежено вагався, не знаючи достеменно, що його спонукає — любов до ближнього чи прагнення справедливості, і чи немає в його діях сатанинської гордині. Цей чоловік, здатний заколисати немовля, мугикаючи якесь болеро, і не спати ночами, доглядаючи хворих, сумнівався у власному щиросерді. Усе життя він боровся з люттю, що псувала йому кров і змушувала вибухати нестримним гнівом. Подумки запитував себе, що було◦б, якби обставини не надавали йому слушних підстав цей гнів вихлюпувати. Філомена непокоїлася за нього, а Хільберто вважав, що коли за майже сімдесят років, упродовж яких брат балансував на погано напнутій линві, з ним не трапилося нічого надто серйозного, то не варто й турбуватися, бо його янгол-охоронець виявився вельми спритним.
— Янголів немає. Це хибний погляд, — озивався Мігель.
— Не блюзнірствуй, чоловіче.
— То були звичайні вісники, поки святий Тома Аквінський не вигадав усі ці нісенітниці.
— Ти хочеш сказати, що шановане в Римі перо архангела Гавриїла вискубли з хвоста якогось шуліки? — сміявся Хільберто.
— Якщо ти не віриш у янголів, то ти ні в що не віриш. Чого◦ж тоді не скинеш сутану? Тобі варто змінити роботу, — докидала слівце Філомена.
— Століттями триває суперечка, скільки цих створінь уміщається на кінчику голки. Хіба не все одно? Замість марнувати енергію на янголів, допомагайте людям!
Мігель поступово втрачав зір і вже майже осліп. На праве око зовсім не бачив, а лівим бачив, але погано; він не міг читати й боявся виходити за межі свого кварталу, бо губився на вулицях. У своїх пересуваннях панотець дедалі більше залежав од Філомени. Сестра супроводила його або посилала до нього автівку, за кермом якої сидів Себастьян Кануто на прізвисько Кинджал, колишній злочинець, якого Мігель витягнув із буцегарні й перевиховав і який уже два десятиліття працював у їхній сім’ї. В◦зв’язку з політичними заворушеннями останніх років Кинджал зробився негласним охоронцем священика. Коли поширювалася чутка про якийсь марш протесту, Філомена надавала йому вихідний і шофер, маючи напохваті кийок і пару схованих у кишенях кастетів, виїздив до селища, де мешкав Мігель. Він зупинявся на вулиці й чекав на появу панотця, а тоді простував за ним на деякій відстані, готовий боронити священика або відтягти його в безпечне місце, якщо того вимагатимуть обставини. Туман, у якому жив Мігель, ховав од нього ці маневри, інакше панотець уважав◦би несправедливим мати особистого оборонця, коли інші маніфестанти наражалися на лупні, струмені води й сльозогінний газ.