— Праве око безнадійне, а щоб ліве могло якось бачити, треба його знову оперувати, — виснував лікар, який нарешті їх прийняв. — Ви вже перенесли три операції, тож тканина дуже слабка, тому доведеться застосувати спеціальну методику й інструменти. Найкраще це зроблять у військовому шпиталі…
— Нізащо! — вигукнув Мігель. — Ноги моєї не буде в цьому кублі нелюдів!
Здивований лікар вибачливо підморгнув медсестрі, та відповіла йому змовницькою посмішкою.
— Не затинайся, Мігелю. Йдеться про якісь пару днів, це не буде зрадою твоїх принципів. Ніхто через таке не потрапляє до пекла, — уточнила Філомена, однак брат відповів, що радше залишиться до скону сліпим, ніж дозволить військовим повернути йому зір. У дверях лікар притримав його за руку.
— Послухайте, панотче… Ви чули колись про клініку Опус Деі?[15] Вони теж мають найсучасніші засоби.
— Опус Деі? — вигукнув священик. — Ви сказали Опус Деі?
Філомена спробувала була вивести брата з консультації, але той не зрушив з місця й заявив лікареві, що й там нічого не проситиме.
— Хіба вони… не католики?
— Вони реакційні фарисеї.
— Вибачте, — промимрив лікар.
Уже в машині, Мігель розтлумачив братові, сестрі й водієві, що Опус Деі — лиховісна організація, більше заклопотана тим, щоб приспати совість вищих верств суспільства, ніж нагодувати знедолених, які вмирають од голоду, й що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатієві потрапити в царство небесне. Він додав, що ця пригода є зайвим свідченням негараздів у країні, де лише привілейованим громадянам доступне гідне лікування, а інші змушені вдовольнятися зіллям співчуття й припарками приниження. Насамкінець хворий попросив, аби його відвезли додому, бо він повинен полити герань і підготуватися до недільної проповіді.
— Авжеж, — мовив Хільберто, пригнічений кількагодинним чеканням і побаченим у лікарні видовищем людських нещасть і страждань. Він не звик до таких клопотів.
— Що авжеж? — перепитала Філомена.
— Що ми не можемо їхати до військового шпиталю, це безглуздо. Втім, можна спробувати в Опус Деі, еге◦ж?
— Що ти таке кажеш?! — обурився священик. — Я щойно пояснив, що про них думаю.
— Але◦ж ми не маємо чим платити, — нетерпеливлячись, докинула Філомена.
— Ми нічого не втратимо, якщо перепитаємо, — Хільберто утер шию напахченим парфумами носовичком.
— Ці люди такі заклопотані збиванням капіталу в банках і гаптуванням золотими нитками своїх сутан, що не мають часу на чужі потреби, здобувають небо не колінопреклонінням, а…
— Але◦ж ви не бідняк, доне Мігеліто, — втрутився в розмову Себастьян Кануто, не випускаючи з рук керма.
— Не ображай мене, Кинджале. Я такий самий бідняк, як і ти. Ну◦ж бо, розвернися й підвези нас до цієї клініки — я хочу довести поетові, що він, як завжди, витає в хмарах.
Привітна сеньйора попросила їх заповнити бланк і пригостила кавою. Через п’ятнадцять хвилин усі троє зайшли до консультації.
— Передусім, лікарю, я хочу знати, чи ви теж із Опус Деі, чи просто тут працюєте, — поцікавився священик.
— Я належу до організації, — злегка посміхнувся лікар.
— І скільки коштує консультація? — в голосі панотця вчувався сарказм.
— У вас фінансові проблеми, отче?
— Скажіть, скільки.
— Нічого, якщо ви не можете заплатити. Пожертви добровільні.
Отець Болтон на якусь мить втратив апломб, проте його розгубленість тривала недовго.
— Здається, тут не благодійна організація.
— Це приватна клініка.
— Ага… Сюди приходять люди, спроможні робити пожертви.