— В◦цих народних святах немає нічого поетичного, — завважив Хільберто після третього келишка начебто лимонаду, марно намагаючись за зневажливою посмішкою англійського лорда приховати, що йому весело.
— Ну◦ж бо, панотче, розкажіть про чудо! — вигукнув хтось, і присутні дружно його підтримали.
Священик попросив вимкнути музику, поправив убрання, пригладив волосся навколо лисини й уриваним через хвилювання голосом із вдячністю заговорив про Хуану з ліліями, без втручання якої всі досягнення науки й техніки виявилися◦б марними.
— Якби це була принаймні пролетарська свята, в неї легше було◦б повірити, — озвався якийсь зухвалець, і його слова потонули в загальному реготі.
— Не псуйте мені чуда, свята може образитися, і я знов осліпну, — обурено гаркнув отець Мігель. — А◦тепер станьте всі в чергу й підпишіть мені листа до Папи.
Ось так, посміюючись і цмулячи вино, присутні підписали клопотання про беатифікацію Хуани з ліліями.
Помста
Того сонячного полудня, коли на Дульсе Росу Орельяно наділи жасминовий вінок королеви карнавалу, матері інших конкурсанток шепотілися, буцімто нагорода дісталася їй несправедливо, а все, мовляв, через те, що Дульсе Роса дочка сенатора Ансельмо Орельяно, найвпливовішої людини в провінції. Жінки визнавали, що вона й справді приваблива, а до того◦ж неперевершено грає на фортепіано й танцює, але, на їхню думку, були й набагато вродливіші дівчата. Вони гляділи, як, стоячи на сцені в шовковій сукні з короною на голові, Дульсе Роса вітала юрбу, й кляли її крізь зуби. Тож деякі з них навіть зраділи, коли через кілька місяців у дім сенатора прийшла біда, яка посіяла стільки горя, що знадобилося двадцять п’ять років, аби його пожати.
Увечері того дня, коли обрали королеву, в муніципалітеті Санта Тереси відбувся бал, і молодики з найвіддаленіших селищ поприходили туди, щоб познайомитися з Дульсе Росою. Вона так раділа й танцювала з такою легкістю, що чимало з них навіть не завважили, що на вечірці були й вродливіші дівчата, а повернувшись додому, запевняли, буцімто ніколи не бачили такого гожого личка. Так Дульсе Роса зажила незаслуженої слави мальованої красуні, якої вже не могли розвіяти жодні аргументи. Перебільшене захоплення її світлою шкірою й ясними очима передавалося від вуст до вуст, і кожен додав її образу щось із власної уяви. Поети з віддалених міст писали сонети про примарну дівчину на ім’я Дульсе Роса.
Поголоска про розквітлу в домі сенатора Орельяно красуню, дійшла й до вух Тадео Сеспедеса, який ніколи її не бачив, бо за все життя не мав часу ні на вірші, ні на жінок. Його цікавила лише громадянська війна. Щойно почавши голитися, він уже навчився тримати в руках зброю, й життя його здавна минало під свист куль. З його пам’яті вивітрилися й материнські цілунки, й церковні молитви. Він не завжди мав нагоду битися, бо в дні затишшя його ватага не завжди зустрічала в околі супротивників, але навіть у хвилини вимушеного миру Тадео Сеспедес поводився, мов пірат. Це був звиклий до насильства чоловік. Він перетинав країну вздовж і впоперек, борючись проти явних ворогів, якщо ті йому траплялися, й проти примарних, коли мусив їх вигадувати; це тривало◦б до нескінченності, якби його партія не виграла президентських виборів. Од нелегального становища за одну ніч він перейшов до здійснення владних повноважень, тож не мав підстав далі чинити безлад.
Останньою військовою операцією Тадео Сеспедеса була каральна вилазка до Санта Тереси. Він удерся туди вночі на чолі загону в сто двадцять вояків, аби провчити й знищити ватажків опозиції. Нападники обстріляли вікна громадських установ, зламали церковну браму й верхи добулися до головного вівтаря, затоптавши отця Клементе, який опинився на їхньому шляху, а потім чвалом помчали до маєтку сенатора Орельяно, що гордовито височів на узгір’ї.
Зачинивши дочку в останній кімнаті й спустивши собак, сенатор із двадцятьма вірними слугами чекав на Тадео Сеспедеса. Як не раз у житті, в цю мить сенатор шкодував, що не мав синів, які◦б допомогли йому зі зброєю в руках боронити честь роду. Він почувався надто старим, але не мав часу думати про це, бо вже вздрів на крутосхилі зловісні зблиски ста двадцяти смолоскипів, що наближалися, розбуркавши ніч. Мовчки розподілив патрони. Все було вже мовлено, і кожен з його людей знав, що до сходу сонця мусить, як мужчина, померти в бою.