За два дні до весілля, коли в саду вже ставили довгі святкові столи, забивали птицю й свиней для бенкету і зрізали квіти, щоб прикрасити дім, Дульсе Роса Орельяно приміряла сукню нареченої. Вона побачила себе в дзеркалі, таку схожу на ту, колишню, в день, коли на неї наділи вінок королеви карнавалу, що вже не могла обманювати й далі власне серце. Знала, що не зможе помститися так, як планувала, бо кохає вбивцю, але не могла й викинути з пам’яті образ сенатора; відтак відіслала кравчиню, взяла ножиці й пішла до тієї самої — досі порожньої — кімнати, що виходила на третє подвір’я.
Тадео Сеспедес шукав її скрізь і розпачливо гукав. Собачий гавкіт привів його на інший бік маєтку. За допомогою садівників він вибив зачинені на засув двері й увійшов до помешкання, де колись уздрів уквітчаного жасминами янгола. Він побачив Дульсе Росу Орельяно такою, якою бачив уві сні кожної ночі впродовж усього життя, в тій самій закривавленій шовковій сукні, і зрозумів, що доживе до дев’яноста років, щоб спокутувати свій гріх пам’яттю про єдину жінку, яку його душа здатна була кохати.
Листи зрадженого кохання
Матір Аналії Торрес померла від гарячки, щойно дівчинка народилася на світ, а батько, не витримавши горя, через два тижні вистрілив з пістолета собі в груди. Після того він ще кілька днів марив, увесь час повторюючи ім’я дружини. Його брат Еухеніо на свій розсуд розпоряджався землями небіжчика та долею сирітки. До шести років Аналія росла в садибі опікуна, в приміщенні для слуг, чіпляючись за спідницю няньки-індіанки, а згодом, щойно небога досягла шкільного віку, її відправили до столиці й віддали до школи-інтернату при жіночому монастирі Пресвятого Серця Ісусового, де вона провела наступні дванадцять років. Аналія була гарною ученицею, їй подобалися дисципліна, сувора кам’яна будівля монастиря, каплиця з фігурами святих й пахощами свічок і лілій, порожні галереї, похмурі внутрішні подвір’я. Значно менше приваблювали дівчинку шкільний гамір і різкий запах аудиторій. Щоразу, коли вдавалося втекти від пильних поглядів черниць, вона усамітнювалася на горищі серед обезголовлених статуй та поламаних меблів і розважала себе, вигадуючи різні історії. В◦ці вкрадені миті Аналія поринала в мовчання з таким відчуттям, ніби впадає в гріх.
Кожні шість місяців дівчинка одержувала короткого листа від дядька Еухеніо, який щораз нагадував, що вона має гарно поводитися й шанувати пам’ять батьків, які за життя були добрими християнами й пишалися◦б, якби їхня єдина дочка присвятила себе найвищим ідеалам благочестя, тобто зробилася черницею. Однак Аналія одразу заявила дядькові, що не має такого наміру, й твердо обстоювала своє рішення: до цього її спонукав дух сперечання, бо насправді їй подобалося монастирське життя. Сховавшись під облаченням, зрікшись будь-яких утіх, вона, можливо, знайшла◦б душевну злагоду, а проте Аналія інтуїтивно відкидала поради опікуна. Підозрювала, що той керується радше ненажерливим бажанням заволодіти землями, ніж родинними почуттями. Все, що виходило від нього, здавалося їй підозрілим, скрізь їй ввижалися пастки.
Коли Аналії виповнилося шістнадцять років, дядько вперше відвідав її. Ігуменя покликала дівчину до свого кабінету й мусила їх знайомити, бо обоє дуже змінилися з часів няньки-індіанки й не впізнали одне одного.
— Бачу, черниці добре дбали про тебе, Аналіє, — мовив дядько, відсьорбнувши з чашки гарячий шоколад. — Ти виглядаєш здоровою й навіть гарненькою. В◦останньому листі я сповістив тобі, що від цього дня народження ти щомісяця одержуватимеш певну суму на особисті потреби, як і зазначив у своєму заповіті мій брат, хай земля йому буде пухом.