— Скільки?
— Сто песо.
— Це все, що залишили батьки?
— Ні, звісно, ні. Ти знаєш, що маєток належить тобі, але сільське господарство — не жіноча справа, а надто в наш час страйків і революцій. Поки що я присилатиму тобі щомісяця цю суму, через рік вона збільшиться. Так триватиме до твого повноліття, а там побачимо.
— Що побачимо, дядечку?
— Побачимо, що більше тобі випадає.
— А◦який у мене вибір?
— Тобі завжди потрібен буде чоловік, який розпоряджатиметься землями, люба. Я опікувався ними всі роки і, хоч це було нелегко, мусив виконувати свій обов’язок, бо пообіцяв братові в останні хвилини його життя, й готовий і далі робити це заради тебе.
— Вам не доведеться робити це довго, дядечку. Я вийду заміж і сама дам цьому раду.
— Вийдеш заміж? Скажіть, матінко, хіба вона має залицяльника?
— Як вам могло спасти таке на думку, сеньйоре Торрес! Ми добре пильнуємо дівчат. Вона просто так висловилася. Хіба можна таке казати, голубонько!
Аналія Торрес підвелася, розправила зморшки на своєму вбранні, а тоді злегка, дещо визивно, вклонилася й вийшла геть. Ігуменя долила гостеві шоколаду, завваживши, що таку нечемність можна пояснити лише тим, що дівчина дуже мало спілкується зі своїми родичами.
— Вона — єдина з-поміж учениць не виїздить на канікули й не отримує подарунків на Різдво, — сухо мовила ігуменя.
— Я не схильний до пестощів, але будьте певні, дуже поважаю небогу й дбаю про її інтереси, мов рідний батько. Однак ви маєте рацію. Аналія потребує більше ніжності, адже жінки такі сентиментальні.
Не минуло й тридцяти днів, і дядько знову з’явився в монастирській школі, але цього разу не затим, щоб зустрітися з небогою, а щоб повідомити ігумені, що його рідний син виявив бажання листуватися з Аналією, й попросив, аби тій передавали листи хлопця, мовляв, дружні стосунки з кузеном зміцнять родинні зв’язки.
Листи почали надходити регулярно, написані великими чорними літерами на звичайних аркушах білого паперу. В◦одних ішлося про сільське життя, пори року й худобу, в інших — про давніх поетів та їхні думки. Часом вона знаходила в конверті якусь книжку або малюнок, зроблений тим самим чітким каліграфічним почерком. Спершу Аналія намірилася була не читати їх, бо вбачала загрозу в усьому, що було пов’язано з дядьком, однак листи залишалися єдиною можливістю вийти за межі нудної атмосфери школи. Дівчина ховалася на горищі вже не задля того, щоб вигадувати химерні історії, а щоб жадібно перечитати кузенові послання, й урешті-решт знала вже напам’ять і нахил його літер, і щільність паперу. Якийсь час вона не відповідала на листи, але невдовзі вже не могла далі стримуватися. Їхній зміст щораз надійніше дозволяв ошукати пильність ігумені, яка розпечатувала всю кореспонденцію. Між молодими людьми виникли теплі стосунки, і невдовзі вони перейшли на їм одним зрозумілий шифр, за допомогою якого почали обговорювати тему кохання.
Аналія Торрес не пам’ятала кузена на ім’я Луїс, бо коли жила в дядька, хлопець навчався в столиці. Вона була певна, що це якийсь страшко, можливо, хворий чи горбань, бо не уявляла, що такий чутливий і розумний чоловік може бути ще й привабливим. Подумки намагалася намалювати портрет кузена: огрядний, як його батько, з подзьобаним віспою обличчям, кульгавий і напівлисий; однак що більше вад дівчина йому приписувала, то дужче його любила. Високий дух — ось що важило для неї, ось що могло не зникнути, а зміцніти з плином часу. «Врода примарних героїв казок не має жодного значення й навіть може зробити їх легковажними», — міркувала дівчина, хоча ці роздуми залишали в душі тривогу. Вона запитувала себе, яке каліцтво здатна витримати.
Листування між Аналією й Луїсом Торресами тривало два роки; за цей час її коробка з-під капелюшка до краю наповнилася листами, а душа палала любов’ю. Якщо в її голові колись і з’являлася думка, що це дядько міг спланувати їхні стосунки так, щоб успадкована нею маєтність перейшла до рук Луїса, то присоромлена власною ницістю Аналія негайно її відкидала. Того дня, коли дівчині виповнилося вісімнадцять років, ігуменя покликала її, бо до неї приїхав гість. Аналія Торрес здогадалася, про кого йдеться, і ладна була втекти на горище, де купчилися забуті статуї святих: її лякало, що нарешті вона мала побачити чоловіка, якого так довго намагалася уявити. Коли зайшла до вітальні й опинилася поруч із ним, їй знадобилося кілька хвилин, щоб оговтатися від розчарування.