Аналія навчила сина азів письма й арифметики, намагалася прищепити йому любов до читання. Коли хлопчикові виповнилося сім років, Луїс вирішив, що настав час дати йому більш повноцінну освіту, позбавлену материнських пестощів, і хотів був відіслати сина до столиці, аби той швидше змужнів, однак Аналія з такою люттю напосіла на чоловіка, що тому довелося погодитися на менш радикальне рішення. Він віддав малого до школи в сусідньому селищі, де той залишався від понеділка до п’ятниці, а в суботу вранці по нього приїздив автомобіль і забирав на два дні додому. Після першого тижня навчання Аналія стривожено вдивлялася в сина, шукаючи хоч якусь зачіпку, щоб утримати його біля себе, але так і не знайшла жодної. Малий виглядав задоволеним, а про свого вчителя й нових товаришів розповідав із таким захватом, наче все життя провів із ними. Він більше не мочився вві сні. А◦через три місяці приїхав додому з табелем і коротким листом від учителя, який вітав хлопчика з добрими результатами. Аналія, вся тремтячи, прочитала листа й уперше за кілька років посміхнулася. Зворушено обійняла сина, розпитуючи про різні подробиці: як виглядають спальні, чим годують, чи не мерзне він вечорами, скільки у нього друзів, який їхній вчитель. Жінка нібито заспокоїлася й уже не згадувала, що хоче забрати хлопчика зі школи. В◦наступні місяці той завжди привозив добрі оцінки, а Аналія зберігала ті цидулки, наче якийсь скарб, і передавала слоїки з варенням і кошики з фруктами для всього класу. Матір намагалася не думати про те, що ідилія триватиме недовго, бо після початкової школи сина доведеться відвезти до великого міста й віддати до коледжу, і тоді вона бачитиме його лише під час канікул.
Одного вечора чергові походеньки Луїса Торреса скінчилися тим, що він нажлуктався й став виробляти піруети на чужому коні, щоб показати іншим гульвісам, який він вправний вершник. Огир скинув його на землю й хвицнув просто в яєчка. Через дев’ять днів Торрес, виючи від болю, помер у столичній лікарні, куди його доправили, сподіваючись урятувати. Дружина була поряд і плакала, відчуваючи провину через те, що ніколи не кохала його, й полегкість, бо вже не мусила молитися, аби Господь нарешті його прибрав. Перш ніж повернутися додому з небіжчиком у труні, щоб поховати його в рідній землі, Аналія купила білу сукню й поклала її на дно валізи. До селища в’їхала вбрана в жалобу, прикривши лице удовиною вуаллю, щоб ніхто не бачив виразу її очей, і так само — вся в чорному, тримаючи за руку сина, стояла під час похорону. Після церемонії дядько Еухеніо, який, попри свої сімдесят років, зберігав добре здоров’я, запропонував невістці, аби та відступила йому землі й жила на ренту в місті, де хлопчик міг◦би здобути освіту, а вона забути колишні прикрощі.
— Я◦ж помічав, Аналіє, що ви з моїм бідолашним Луїсом не були щасливою парою.
— Ви праві, дядечку. Луїс від самого початку ошукав мене.
— Бог з тобою, доню, він завжди тримався з тобою скромно й шанобливо. У всіх чоловіків трапляються невеличкі пригоди, але це не має жодного значення.
— Я не про те, а про один невиправний обман.
— І знати про це не хочу. Хай там як, а в столиці хлопчику й тобі буде набагато краще. Вам нічого не бракуватиме. Я дбатиму про маєтність, бо хоч мені вже чимало років, я ще можу впоратися з биком.
— Я залишуся тут. І мій син також: він допомагатиме мені. За останні роки я більше займалася кіньми, ніж домом. Але тепер я сама прийматиму рішення, не питаючи нічиєї поради. Нарешті ці землі належать тільки мені. Прощавайте, дядьку Еухеніо.
У перші тижні Аналія налагодила нове життя. Почала з того, що спалила простирадла, які розділяла з чоловіком, і пересунула своє вузьке ліжко до головної кімнати; тоді◦ж таки ґрунтовно вивчила конторські книги, а коли склала чітку думку про свою власність, знайшла управителя, який◦би без перекорів виконував її накази. Щойно відчула, що впевнено тримає стерно влади, витягла з валізи білу сукню, старанно випрасувала її, вдягнула й, прихопивши стару коробку з-під капелюшка, сіла в автомобіль і поїхала до селищної школи.