Аналія Торрес зачекала на подвір’ї, поки о п’ятій годині дзвін сповістив, що заняття скінчилися і гурт дітлахів висипав на перерву. Серед них був і її син: він радісно вибіг зі школи, але вгледівши її, наче прикипів до місця, бо це вперше матір з’явилася тут.
— Покажи-но мені ваш клас, я хочу познайомитися з твоїм учителем.
Біля дверей Аналія веліла хлопчикові йти, бо йшлося про приватну справу, й ввійшла до класу. У просторому приміщенні з високою стелею й розвішаними на стінах мапами та малюнками з біології стояв той самий дух затворництва й дитячого поту, яким було просякнуте її власне дитинство, але тепер він не викликав у неї прикрих відчуттів, а навпаки, здався приємним. На партах після робочого дня панував безлад, вона завважила кілька папірців на підлозі й відкриті чорнильниці. На дошці залишалася невитерта колонка цифр. У глибині на узвишші сидів учитель. Він здивовано звів голову, але не підвівся, бо його милиці стояли в кутку, надто далеко, щоб спробувати дотягтися до них і не перевернути стілець. Аналія пройшла вперед між двома рядами парт і зупинилася перед учителем.
— Я матір Торреса, — сказала перше, що спало на думку.
— Добридень, сеньйоро. Користуючись нагодою, хочу подякувати за ласощі й фрукти, які ви нам надсилаєте.
— Облиште, я приїхала не для того, щоб вислуховувати люб’язності. Я вимагаю пояснень, — мовила Аналія й поставила на стіл коробку.
— Що це?
Вона відкрила коробку й витягла любовні листи, які зберігала весь цей час. Учитель сидів, утупившись у гору конвертів.
— Ви завинили мені одинадцять років життя, — проказала Аналія.
— Як ви здогадалися, що це я їх писав? — запитав учитель, коли нарешті здобувся на голос.
— Ще в день свого весілля я виявила, що чоловік не міг їх писати, а коли син приніс додому перші оцінки, я впізнала почерк. А◦зараз я дивлюся на вас і не маю щодо цього жодного сумніву, бо з шістнадцяти років бачила вас у своїх снах. Чому ви так учинили?
— Луїс Торрес був моїм приятелем, тож коли він попросив написати за нього листа кузині, я не убачив у цьому нічого поганого. Так було і з другим листом, і з третім; а коли ви мені відповіли, я вже не міг відступити. Це були найкращі два роки в моєму житті, єдині, коли я чогось чекав. Я чекав пошти.
— Авжеж.
— Ви можете пробачити мені?
— Це залежить від вас, — відповіла Аналія, подаючи йому милиці.
Учитель одягнув піджак і підвівся. Вони вийшли разом на гамірне подвір’я, досі осяяне променями надвечірнього сонця.
Примарний палац
П’ять століть тому, коли завзяті іспанські розбійники на зморених конях і в розпечених американським сонцем обладунках ступили на землі кінароа, індіанці вже кілька тисячоліть народжувалися й помирали в цих краях. Конкістадори через оповісників проголосили, що це вони відкрили ці терени, позначили їх своїми прапорами, об’явили власністю якогось дальнього імператора, встановили перший хрест і дали місцині назву Сан Херонімо, яку тубільною мовою неможливо було вимовити. Індіанці з подивом споглядали ці бундючні церемонії, хоча до них уже дійшла поголоска про бородатих воїнів, які никають світом, брязкаючи залізяччям і наповнюючи його запахом пороху. Індіанці чули, що на своєму шляху ці люди сіють смуток і що жоден відомий їм народ не спромігся опиратися зайдам: усі армії поступалися цій купці кентаврів. Кінароа були стародавнім племенем — таким бідним, що навіть ті вожді, на чиїх головах було найбільше пір’я, не вимагали від них данини, і таким сумирним, що їх навіть не брали до війська. Вони мирно жили з давніх-давен і не збиралися змінювати звичаї через якихось брутальних чужинців. Однак невдовзі плем’я відчуло силу ворогів, чия присутність була обтяжливою, мов завданий на спину величезний камінь, і зрозуміло, що не варто їх ігнорувати. В◦наступні роки індіанці, які не померли в рабстві, не були змушені під тортурами навернутися до інших богів і не стали жертвами невідомих хвороб, заглибилися в сельву й там розбрелися хто куди, й поступово зникла навіть сама назва цієї людності. Завжди ховаючись, немов тіні, серед густого листя, вони століттями розмовляли пошепки й пересувалися вночі. Кінароа зробилися такими вправними в мистецтві удавання, що історія не зафіксувала їх, і сьогодні немає доказів їхнього існування. Книжки не згадують їх, проте місцеві селяни запевняють, буцімто чули їх у лісі, й щоразу, коли в якоїсь незаміжньої дівчини росте живіт і неможливо виявити спокусника, селяни вважають дитину виплодком духу якогось хтивого індіанця. Тамтешні люди пишаються тим, що в їхніх жилах, у потоці, де перемішалася кров англійського пірата, іспанського солдата, африканського раба, авантурника-шукача Ельдорадо, а ще всіх тих іммігрантів, які добулися сюди з торбиною за плечима й повною ілюзій головою, течуть і кілька крапель руди цих невидимих істот.