Ліберман передусім установив вентилятори в усіх кімнатах посольської резиденції. Потім вручив вірчі грамоти найвищому керівництву. Коли Благодійник Нації прийняв його в своєму кабінеті, подружжя перебувало в столиці лише кілька днів, однак поголоска про надзвичайну вроду дружини посла вже дійшла до керманича. За протоколом він запросив їх на вечерю, хоча бундючність і балакучість дипломата видалися йому нестерпними. В◦призначений вечір Марсія Ліберман під руку з чоловіком увійшла до зали прийомів, і вперше в житті Благодійнику Нації в присутності жінки перехопило подих. Він бачив вродливіші обличчя й досконаліші фігури, але ніколи не лицезрів такої чарівності. Оживив у пам’яті колишні перемоги, і кров у його жилах завирувала з таким запалом, якого Благодійник Нації не відчував уже багато років. Того вечора він тримався на віддалі, потайки роздивляючись дружину посла, принаджений вигином її шиї, імлистими очима, жестами, спокійною впевненістю. Можливо, в його голові й сяйнула думка, що він на сорок з лишком років старший від неї й що будь-який скандал може несподівано озватися за кордоном, але це не спинило його, навпаки, додало новій пристрасті присмаку невідворотності.
Марсія Ліберман шкірою відчула цей втуплений у неї непристойно пестливий погляд й усвідомила небезпеку, але не мала достатньо сил, щоб її відвернути. В◦якусь мить навіть намірилася попросити чоловіка піти разом звідси, проте залишилася сидіти, сподіваючись, що старий наблизиться до неї, й водночас готова втекти, якщо він це зробить. Жінка не знати чого тремтіла. Вона не мала щодо Благодійника Нації жодних ілюзій, на відстані мала можливість спостерігати ознаки старості — вкриту зморшками й плямами шкіру, сухорляве тіло, хитку ходу, могла уявити його затхлий дух і здогадалася, що його руки під білими шевровими рукавичками схожі на пазурі. Однак затуманені через похилий вік та хтозна-скільки скоєних жорстокостей очі диктатора досі мали той владний блиск, що не давав їй поворухнутися.
Благодійник Нації не вмів залицятися до жінок, доти він не мав такої потреби. Це спрацювало на його користь, бо якби він переслідував Марсію, вдався до фліртування, як тертий звабник, це видалося◦б їй огидним, і вона з презирством відступилася◦б од нього. А◦так Марсія не могла не прийняти його, коли за кілька днів диктатор постав перед її дверима в цивільному вбранні, без охорони, мов такий собі сумний прадідусь, і мовив, що вже десять років він не торкався жодної жінки і вже помер для таких спокус, але з усією поштивістю просить, аби вона супровела його до одного затишного містечка, де він міг◦би покласти голову на її королівські коліна й розповісти їй, яким був світ, коли сам він був хвацьким хлопцем, а вона ще не народилася.
— А◦мій чоловік? — прошепотіла Марсія.
— Вашого чоловіка не існує, доню. Зараз є тільки ви та я, — озвався Довічний Президент, ведучи її під руку до чорного «паккарда».
Додому Марсія не повернулася, і не минуло й місяця, а посол Ліберман відбув на батьківщину. В◦пошуках дружини він перевернув усе догори дном, попервах відмовляючись припускати те, що вже ні для кого не становило таємниці, однак коли факт викрадення неможливо було далі ігнорувати, Ліберман попросив аудієнції й зажадав од глави держави, аби той повернув йому дружину. Перекладач спробував пом’якшити його слова, однак президент вловив тон і скористався приводом, щоб раз і назавжди спекатися необачного чоловіка. Він заявив, що Ліберман своїми безглуздими й безпідставними звинуваченнями образив державу, і велів йому впродовж трьох днів залишити її межі. Диктатор запропонував послові зробити це без скандалу, щоб не принизити гідність своєї країни, оскільки ніхто не зацікавлений у розриві дипломатичних відносин і перешкоджанні вільному плаванню танкерів із нафтою. Наприкінці розмови Благодійник Нації з виразом ображеного батька додав, що розуміє причини такого потьмарення свідомості, й запевнив, що дипломат може бути спокійним, бо після його від’їзду розшуки дружини триватимуть. На доказ своєї доброї волі диктатор викликав начальника поліції й у присутності посла дав тому відповідні інструкції. Якщо в якусь мить Ліберман хотів був відмовитися їхати без Марсії, то, зваживши добре все, зметикував, що ризикує отримати кулю у потилицю. Тож, спакувавши речі, він залишив країну перебування ще до того, як сплив установлений термін.