Кларіса
Кларіса народилася, коли ще в місті не було електрики, бачила по телевізору першого астронавта, котрий ширяв над поверхнею Місяця, і померла від подиву того дня, коли Папа прибув із візитом і назустріч йому вийшли виряджені, мов черниці, гомосексуалісти. Її дитинство минуло в заростях папороті та в опромінюваних світильниками галереях. Дні в ті часи спливали повільно. Кларіса так і не призвичаїлася до нинішніх шалених ритмів, мені завжди здавалося, що вона застигла в повітрі кольору сепії на портреті з минулого століття. Мабуть, колись вона мала тонкий стан, легку ходу і профіль, наче викарбуваний на медальйоні, та коли я познайомилася з нею, це вже була дивакувата старушенція з випнутими, немов два маленьких горбики, плечима, а її голову вінчав жировик завбільшки з голубине яйце, навколо якого Кларіса намотувала сиве волосся. Її кмітливий і глибокий погляд міг проникнути в найпотаємніші закутки зла й повернутися неушкодженим. За свій довгий вік вона набула слави святої, і після її смерті багато хто тримає фотографію Кларіси в домашньому вівтарі, поруч із святими образáми, аби просити її про допомогу в якихось незначних справах, хоча Ватикан не визнав і, либонь, ніколи не визнає її як чудотворницю, адже благодіяння Кларіси дещо своєрідні: вона не зціляє незрячих, як свята Лусія, не знаходить самотнім жінкам чоловіків, як святий Антоній, проте подейкують, нібито вона допомагає у випадках тяжкої вагітності, рекрутського набору та гнітючої самотності. Її чудá скромні та недоказові, але такі◦ж необхідні, як надзвичайні дивовища церковних святих.
Я познайомилася з нею в юності, коли працювала служницею в Сеньйори, або нічної дами, як називала Кларіса жінок цієї професії. Вже тоді Кларіса скидалася радше на дух, аніж на людину: здавалося, ще мить і вона відірветься від підлоги й вилетить у вікно. Мала руки знахарки, і ті, хто не могли заплатити лікарю або зневірилися у традиційній науці, чекали своєї черги, щоб Кларіса погамувала їхній біль чи вберегла від нещастя. Моя господиня зазвичай кликала Кларісу, щоб та приклала руки їй до спини. Кларіса мимохідь копирсалась у Сеньйори в душі, намагаючись змінити її життя й настановити на праведну путь, однак моя господиня не квапилася виходити на ту путь, бо мусила◦б відмовитися від свого бізнесу. Десять-п’ятнадцять хвилин — залежно від інтенсивності болю — Кларіса дарувала їй цілюще тепло своїх долонь, а тоді випивала склянку фруктового соку як плату за послугу. Сидячи одна навпроти одної на кухні, жінки гомоніли про людське та божественне, моя господиня переважно про людське, а гостя про божественне, й обидві вели розмову доброзичливо, суворо дотримуючись добрих манер. Потім я змінила роботу й на два десятиліття загубила Кларісу з очей, аж поки ми стрілися знову й відновили наші приязні стосунки, які тривають донині, попри різні перешкоди, такі як, приміром, її смерть, що внесла певний сумбур у наше спілкування.
Навіть тоді, коли через старість вона вже не могла рухатися з колишнім місіонерським завзяттям, Кларіса незмінно допомагала ближнім, інколи навіть усупереч їхній волі, як це було у випадку з тими пройдисвітами з вулиці Республіка, які, згнітивши серце, мусили вислуховувати гнівні проповіді цієї доброї сеньйори, яка заповзялася врятувати їхні душі. Кларіса відмовлялася від усього особистого, щоб віддати його нужденним; взагалі-то вона не мала нічого, крім одежі, що була на ній, і наприкінці життя насилу могла◦б знайти людину, біднішу за себе. Благодійність перетворилася на дорогу з двостороннім рухом, і вже невідомо було, хто дає і хто отримує.
Вона мешкала в напівзруйнованому триповерховому будинку, одні приміщення в якому стояли порожні, а інші здавалися під склад алкогольних виробів, тож повітря там відгонило спиртним. Кларіса не переїздила зі свого успадкованого від батьків дому, бо він нагадував про її шляхетне минуле, до того◦ж понад сорок років тому її чоловік поховав себе живцем в одному з помешкань у глибині подвір’я. Він працював суддею в якійсь із віддалених провінцій і з гідністю виконував свої повинності до народження другого сина, коли зневіра переважила в ньому бажання опиратися долі і він, наче кріт у норі, зачинився в своїй смердючій кімнаті. Чоловік дуже рідко виходив звідти й тоді никав по дому, немов примара, але зазвичай лише прочиняв двері, щоб виставити нічний горщик й узяти їжу, яку щодня залишала йому дружина. Спілкувався з нею за допомогою виведених каліграфічним почерком записок і постукування в двері: два удари означали «так», а три — «ні». З-за стін його помешкання долинали ядушний кашель і невідомо до кого звернені лихі слова.