— Не плач. Мені не боляче, зі мною все гаразд, — сказала йому вдосвіта Асусена.
— Я плачу не через тебе, а через себе, бо мені боляче, — посміхнувся Рольф Карле.
У долині, де сталося стихійне лихо, під ранок третього дня з-за хмар пробилося бліде світло. Президент прибув на місце події й з’явився у польовій формі, щоб наголосити, що це найбільша трагедія століття, країна в жалобі, братні держави запропонували допомогу, запроваджується надзвичайний стан, збройні сили розстрілюватимуть на місці кожного, хто займатиметься мародерством або чинитиме інші злочини. Він додав, що неможливо ані витягти всі трупи, ані підрахувати точну кількість тих — а їх тисячі, — що зникли безвісти; відтак уся долина проголошується кладовищем, і єпископи прибудуть сюди для урочистої заупокійної відправи. Президент попрямував до армійських наметів, де купчилися ті, кому пощастило врятуватися, щоб утішити їх непевними обіцянками, а тоді до імпровізованого шпиталю, щоб підбадьорити виснажених важкою багатогодинною працею лікарів і медсестер. Потім його повели туди, де потерпала Асусена, яка вже встигла зробитися знаменитою, бо її зображення облетіло всю планету; президент потиснув її ручку своєю кволою рукою державного діяча, й мікрофони зафіксували його схвильований, по-батьківськи турботливий голос, коли він сказав дівчинці, що вона є прикладом для всієї вітчизни. Рольф Карле урвав його й попросив про насос, і президент запевнив, що візьме це під особистий контроль. Впродовж кількох секунд я бачила закляклого навколішках перед ковбанею Рольфа. У денному випуску новин його показали в тій самій позі: втупившись в екран, мов віщунка в скляну кульку, я завважила, що Рольф дуже змінився, й збагнула, що впродовж ночі його захисні сили піддалися і він став вразливим для болю. Ця дівчинка зачепила частку його душі, до якої він сам не мав доступу й яку ніколи не розділяв зі мною. Рольф хотів її розрадити, але насправді це Асусена розрадила його. Я вгадала, коли саме Рольф припинив боротьбу й, сповнений душевних мук, почав спостерігати агонію дівчинки. Три дні й дві ночі я була з ними, шпигувала за ними по іншій бік життя. Я була там, коли дівчинка зізналася йому, що в її тринадцять років жоден хлопець ще не був закоханий у неї й що прикро залишити світ, не пізнавши кохання, а він запевнив, що любить її дужче, ніж будь-кого в житті, дужче, ніж власну матір і сестру, дужче, ніж усіх жінок, які коли-небудь спали в його обіймах, дужче ніж мене, його подругу; він присягався, що віддав◦би що завгодно, щоб опинитися в пастці замість неї, що ладен змінити своє життя заради неї; я бачила, як він схилився над її голівкою й поцілував нещасну в чоло спонуканий світлим і печальним почуттям, яке йому самому важко було визначити. Я відчула, як у цю мить вони обоє врятувалися від розпачу, виборсалися з твані й зринули вгору понад стерв’ятниками й гелікоптерами: вони ширяли вдвох над безмежним болотом, над гнилизною й стогоном. І нарешті змогли примиритися зі смертю. Рольф Карле мовчки молився, щоб вона померла швидко, бо вже несила була терпіти ці муки.