Хуліо Кортасар
Оповідки про хронопів і фамів
Інструкція з експлуатації
Щодня треба розм’якшувати цеглу, треба пробиратися через липку масу, що називає себе світом, щоранку стикатися з паралелепіпедом із бридкою назвою, із собачою радістю від того, що все на своєму місці — та сама жінка поруч, ті самі черевики, той самий смак тієї самої зубної пасти, та сама нуда будинків навпроти, шеренги брудних від часу вікон із вивіскою «Бельгійський готель».
Як знеможений бик, устромляти голову в прозору масу, в центрі якої ми п’ємо каву з молоком і розгортаємо газету, аби дізнатися, що сталося в якомусь із закутків скляної цеглини. Не визнавати того, що плавний поворот дверної ручки, цей рух, який міг би змінити все, виконується з холодною дієвістю щоденного рефлексу. Бувай, кохана. Нехай тобі щастить.
Стискати між пальцями ложечку і відчувати її металеве биття, її непевну осторогу. Як боляче ігнорувати ложечку, ігнорувати двері, ігнорувати все те, що, вилизане звичкою, набуває належної гладкості. Наскільки легше прийняти просту пропозицію ложечки й застосувати її до розмішування кави.
Хіба це зле, якщо кожного дня нам знову трапляються ті самі речі, завжди одні й ті самі. Що поруч із нами та сама жінка, той самий годинник, і що розкрита книжка на столі знову кататиметься на велосипеді наших окулярів — що в цьому поганого? Але треба, як понурий бик, схилити голову, із центру скляної цеглини перти назовні, до чогось іншого, яке так близько від нас, недосяжне, як пікадор, який так близько від бика. Мордувати свої очі, дивлячись на те, що пропливає небом і лукаво прибирає собі назву хмари, своєї копії, внесеної в каталог пам’яті. Не сподівайся, що телефон з’єднає тебе з тими номерами, які ти шукаєш. Чому б він мав з’єднати тебе з ними? Буде попросту те, що ти підготував і визначив — сумне відображення твого сподівання, ота почвара, яка сидить на столі й чухається, тремтячи від холоду. Розвали голову цій почварі, розженися з центру в напрямку стіни і пробий її. Ах, як співають у помешканні нагорі! В цьому будинку є помешкання нагорі, де живуть люди, які не підозрюють, що ти живеш унизу, ми всі перебуваємо у скляній цеглині. І якщо раптом якась нетля сяде на ребро олівця і тріпотітиме, мов попелясте полум’я, поглянь на неї, я зараз дивлюся на неї, зримо відчуваю, як б’ється її крихітне серденько, і чую її, цю нетлю, яка бринить у застиглій скляній масі, — не все ще втрачено. Коли я відчиню двері і вийду на сходи, то зрозумію, що внизу починається вулиця; не вже апробована форма для лиття, не вже знайомі будинки, не готель навпроти: вулиця, жива лісова гущавина, де кожна мить може напастися на мене, як магнолія, де розквітатимуть обличчя, коли я на них гляну, коли просунусь трохи вперед, коли ліктями, віями, нігтями вперто продиратимусь через масу скляної цегли і важитиму своєю головою, крок за кроком просуваючись уперед, аби піти купити на розі газету.
Інструкція до плачу
Лишивши осторонь його причини, обмежимося тим, як правильно плакати, розуміючи під цим плач, який не переростає в сцену і не ображає усмішку своєю синхронною і безсоромною схожістю. Звичайний, або простий плач складається із загального скорочення м’язів обличчя і спазматичного звуку, що супроводжується сльозами і шмарклями — останні з’являються наприкінці, бо плач закінчується в ту мить, коли людина енергійно сякається.
Аби заплакати, скеруйте свою уяву на себе, а якщо це неможливо через набуту звичку вірити в існування зовнішнього світу, то подумайте про качку, яку обсіли мурахи, або про ті бухти в Магеллановій протоці, в які ніхто й ніколи не заходить.
Коли виступлять сльози, ви, як і годиться, прикриєте обличчя долонями обох рук. Діти плакатимуть, затуливши лице рукавом і зазвичай у кутку кімнати. В середньому плач триває три хвилини.
Інструкція до співу
Спочатку розбийте в своєму домі дзеркала, звісьте додолу руки, упріться невидющим поглядом в стіну, забудьтеся. Проспівайте одну-єдину ноту, послухайте її зсередини. Якщо почуєте (але це станеться значно пізніше) щось схоже на охоплений страхом краєвид: з багаттями серед каміння, напівоголеними силуетами навпочіпки, то, думаю, ви будете на доброму шляху; так само, коли почуєте річку, якою плинуть за течією човни, помальовані у чорні й жовті барви, коли відчуєте смак хліба, дотик пальців, тінь коня.
Потім купіть собі підручник із сольфеджіо і фрак, і, будь ласка, не співайте в ніс і дайте спокій Шуману.
Інструкції-приклади про те, як боятися