Поводження на чуванні біля небіжчика
Ми йдемо не через ганусівку і не тому, що треба піти. Мабуть, усі вже здогадуються: ми йдемо, бо не можемо терпіти найлукавіші форми лицемірства. Моя найстарша сестра у других береться з’ясувати, якою є природа жалоби, і якщо вона правдива, якщо там плачуть, бо плакати — єдине, що залишається цим чоловікам і цим жінкам серед пахощів тубероз і кави, тоді ми залишаємося вдома і співчуваємо їм віддалік. Від сили моя мати зайде на хвильку і складе уклін від імені родини; ми не любимо безцеремонно стромляти наше чуже життя в цей діалог із тінню. Та якщо внаслідок ретельного розслідування моєї кузини виникає підозра, що в критому патіо чи у вітальні постала тринога облуди, тоді вся родина одягає свої найкращі вбрання, чекає, коли чування визріє, і потроху, але невмолимо туди являється.
У Пасіфіко все майже завжди відбувається у патіо з вазонами і музикою з радіо. За такої оказії сусіди милостиво вимикають радіо, тож залишаються лише жасмин і кревні, які змінюють одне одного, підпираючи стіни. Ми приходимо поодинці чи по двоє, вітаємося з родичами небіжчика, яких легко упізнати, бо вони плачуть, щойно забачать, що хтось надійшов, і в супроводі когось із близької рідні йдемо вклонитися небіжчику. Через годину-дві вся наша родина вже в жалобному домі, але попри те, що сусіди добре нас знають, ми поводимося так, наче кожен з нас прийшов сам по собі, і майже не перемовляємося між собою. У своїх діях ми керуємося визначеним методом, вибираємо співрозмовників, з якими балакаємо у кухні, під помаранчею, у спальнях, у передпокої і час від часу виходимо покурити в патіо чи на вулицю чи прогулюємося кварталом, щоб обмінятися думками щодо політики та спорту. Нам не потрібно багато часу, аби прозондувати почуття найближчої родини: скляночки тростинної горілки, солодке мате і цигарки «Партікулярес» є довірчим містком; ще перед північчю ми певні і можемо діяти без докорів сумління. Зазвичай моя молодша сестра бере на себе першу веремію: мудро ставши в ногах труни, вона прикладає до очей фіолетову хустинку і починає плакати — спочатку беззвучно, геть чисто змочивши хусточку слізьми, потім починає схлипувати й ковтати повітря і врешті вибухає таким риданням, що сусідки змушені відвести її до приготованого на такі випадки ліжка, дати понюхати флердоранжевої води і втішати, поки інші сусідки займаються близькими родичами, які зненацька заразилися припадком. Якийсь час коло брами дому небіжчика громадяться люди, стиха розпитують і переказують вістки, сусіди знизують плечима. Виснажені кревні, яким довелося викластися на повну, приглушують свої вияви горя, і в ту саму мить три мої сестри у других заходяться плачем — без надриву, без зойків, але так зворушливо, що в родичів і сусідів зароджується дух суперництва, вони розуміють, що не можна сидіти, склавши руки, поки чужі з іншого кварталу так побиваються, тож знову долучаються до загальної скорботи, знову треба звільняти місце на ліжках, обмахувати стареньких сеньйор, попускати пояси в старих сеньйорів, які б’ються в конвульсіях. Ми з братами зазвичай чекаємо цього моменту, аби увійти в похоронну залу і стати біля труни. Яким би дивним це не здавалось, але ми справді засмучені, ніколи не можемо слухати, як плачуть наші сестри, без того, щоб наші серця не сповнила безконечна журба і нагадала нам про дитинство, поля поблизу містечка Альбертіни, трамвай, який скреготів, звертаючи на вулицю Генерала Родрігеса у Банфілді — такі-от, завжди сумні, речі. Досить нам побачити схрещені руки небіжчика, аби нас раптом кинуло в сльози і ми мусили засоромлено затуляти обличчя руками — ми, п’ятеро чоловіків, по-справжньому плачемо на чуванні біля небіжчика, тоді як його рідні відчайдушно збираються на силі, щоб дорівнятися до нас, відчуваючи, що вони, хай там що, мусять показати: це чування — їхнє й лише вони мають право так плакати в цьому домі. Але їх мало, і вони брешуть (ми це знаємо завдяки моїй найстаршій троюрідній сестрі і це додає нам сил). Дарма вони раз по раз схлипують і непритомніють, марно найспівчутливіші сусіди втішають їх і підтримують порадами, відводячи їх, аби вони відпочили, і приводячи назад, аби знову стали до бою. Тепер нас змінюють мої батьки і мій старший дядько — є щось, що викликає повагу в скорботі цих стареньких, які прийшли з вулиці Гумбольдта, що за п’ять кварталів, якщо рахувати від перехрестя, аби чувати біля небіжчика. Найстійкіші сусіди починають пантеличитися, кидають родичів і йдуть на кухню випити ґрапи та побалакати. Дехто з родичів, виснажений півторагодинним безперервним плачем, похропуючи, спить. Ми по черзі заміняємося, але так, аби не виникало враження чогось підготованого; перед шостою ранку ми вже незаперечні господарі чування, більшість сусідів розійшлася по своїх домівках, щоб поспати, родичі перебувають у різних позиціях і ступенях очманіння, у патіо займається на світ. О цій порі мої тітки організовують на кухні потужну перекуску, ми п’ємо пекучу каву, розуміюче перезираємося, зустрівшись у передпокої чи у спальнях; ми — як ті мурахи, які снують туди-сюди, на ходу чиркаючи одне одного вусиками. Коли прибуває похоронний катафалк, позиції вже зайнято, мої сестри підводять родичів проститися з небіжчиком перед тим, як труну закриють, підтримують і підбадьорюють їх, водночас мої кузини і брати пробираються вперед, доки не витіснять їх, змусивши скоротити останнє прощання, і залишаться біля мерця самі. Вимучені, розгублені родичі, які неясно щось розуміють, але неспроможні реагувати, дозволяють, щоб їх виводили і приводили, п’ють усе, що їм піднесуть до вуст, і відповідають нерішучими та марними протестами на ласкаву турботливість моїх кузин і сестер. Коли приходить пора вирушати, у хаті повно родичів і друзів, невидима, проте монолітна організація координує кожен рух, директор похоронної контори виконує розпорядження мого батька, тіло виносять згідно з вказівками мого старшого дядька. Подекуди родичі, які прийшли в останню мить, роздратовано впоминаються про свої права; сусіди, вже переконані у тому, що все йде так, як належить, дивляться на них обурено і змушують замовкнути. У перше авто жалобного кортежу вмощуються мої батьки і дядьки з тітками, у друге сідають мої брати, а мої кузини милостиво погоджуються, аби хтось із родичів небіжчика підсів до них у третє, в якому розмістилися вони, загорнуті у довгі чорно-фіолетові пелерини. Решта сідає там, де знайде місце, а є родичі, яким доводиться викликати таксі. І якщо ті, кого освіжило ранкове повітря і довга поїздка, затівають у некрополі реконкісту, гірким є їхнє розчарування. Заледве труна опиняється в перистилі, мої брати оточують оратора, визначеного родиною чи друзями померлого, якого легко розпізнати по обличчю, яке пасує обставинам, і згортку, який розпирає кишеню його піджака. Потискаючи йому руку, вони зрошують сльозами його лацкани, сердечно його поплескують, і оратор не може завадити тому, аби мій молодший дядько піднявся на трибуну і розпочав промови виступом, який завжди є взірцем правди і такту. Він триває три хвилини, стосується виключно небіжчика, дядько відмічає його чесноти і сповіщає про його вади, все, що він каже, сповнене людяності; він глибоко схвильований та іноді йому нелегко завершити промову. Щойно він сходить з трибуни, як на його місце стає мій старший брат і виголошує панегірик від імені сусідів, водночас призначений для цього сусід намагається пропхатися поміж моїх рідних та двоюрідних сестер, які плачуть, учепившись в його жилетку. Ввічливий, однак владний жест мого батька мобілізує персонал похоронної контори; катафалк починає плавно котитися, й офіційні оратори залишаються стояти біля підніжжя трибуни, переглядаючись і жмакаючи свої промови у спітнілих руках. Зазвичай ми не завдаємо собі труду провести небіжчика до склепу чи могили, а розвертаємося і всі разом виходимо, обговорюючи інциденти на чуванні. Здаля ми бачимо, як родичі відчайдушно поспішають вхопитися за якусь мотузку від труни і б’ються із сусідами, які тим часом заволоділи цими мотузками і воліють нести труну самі, аніж дозволити її нести родичам.