Коли той пан збагнув, що останнє — це зелений камінець, кілька днів перебував у страшній розгубленості. Камінець — це було правильно і можливо, але не зелений. Він спробував уявити, що камінець червоний, і в ту ж мить відчув щось таке, як глибока відраза, неприйняття цієї відвертої брехні, цього цілком фальшивого червоного камінця, позаяк камінець був повністю зелений, плескатий і солодкий на дотик.
Усвідомивши, що камінець ще й солодкий, той пан певний час був охоплений великим здивуванням. Та потім узяв за краще радіти, бо це завжди ліпше, оскільки було ясно, що так само, як деякі комахи, які регенерують відірвані частини тіла, він здатен на різні відчуття. Підхльоснутий цим фактом, він покинув лавку на площі й вулицею Свободи вийшов на Травневий проспект, де, як відомо, в іспанських ресторанах є розмаїття смаженини. Так він зрозумів, що до нього вернулося ще одне відчуття, і попростував чи то на схід, чи то на захід, бо не був цього певен; він йшов невтомно, сподіваючись якоїсь миті щось почути, позаяк відсутнім у нього був лише слух. Бо й справді: він бачив бліде, як на світанку, небо, торкався власних рук вогкими пальцями та нігтями, які впиналися у шкіру, чув наче запах поту, в роті мав присмак металу й коньяку. Йому бракувало лише слуху, і саме тоді він почув: то було щось, як спогад, бо він знову чув слова тюремного капелана, слова розради й надії, самі собою дуже гарні, шкода лише, що трохи зужиті, сказані безліч разів, заяложені від того, що їх раз у раз промовляють.
Начерк сновидіння
Зненацька йому дуже кортить побачити свого дядька, і він поспішає звивистими й крутими завулками, які, схоже, з усіх сил намагаються віддалити його від старого родинного дому. Після довгої ходьби (хоча, здавалося, черевики його прилипли до землі) він бачить браму і неясно чує гавкіт пса, якщо це пес. Коли він піднімається чотирма витертими сходинками і тягне руку до дверного дзвінка, що має вигляд іншої руки, яка стискає бронзову кулю, пальці дзвінка починають поволеньки розпрямлятися, спочатку мізинець, а потім інші, доки врешті не впускають бронзову кулю. Куля падає так, наче зроблена з пір’я, беззвучно рикошетить від порога і підскакує йому до грудей, але тепер це вже тлустий чорний павук. Він у відчаї відмахується від нього рукою, і тієї ж миті двері відчиняються: на порозі стоїть дядько, він натягнуто усміхається, наче давно чекав з усміхом на вустах за зачиненими дверима. Вони обмінюються кількома фразами, які здаються заготованими — такі собі гнучкі шахи. «Зараз мені треба відповідати...» — «Зараз він скаже». Все саме так і відбувається. Вони вже перебувають в яскраво освітленій кімнаті, дядько дістає загорнуті у сріблястий папір сигари і пропонує йому одну. Довго шукає сірники, але в усьому домі немає ні сірників, ні жодного іншого вогню; вони не можуть закурити сигари, і дядькові, здається, не терпиться, аби візит закінчився, й нарешті ніякове прощання в коридорі, де повно наполовину висунутих шухляд і майже немає як пройти.
Виходячи з дому, він знає, що не повинен озиратися, бо... Він знає лише це й нічого більше, тож швидко йде геть, втупившись очима в глибину вулиці. Поступово він відчуває полегкість. Коли вертається додому, то настільки знесилений, що відразу ж вкладається спати, майже не роздягаючись. Відтак йому сниться, що він у Тігре[6] й увесь день веслує зі своєю дівчиною, а потім вони їдять чорісо в притулку «Молодий бик».
Як справи, Лопесе?
Один чоловік зустрічає друга і вітається з ним, подавши йому руку і ледь схиливши голову.
Він думає, що вітається, але вітання вже кимось придумане і той чоловік лише чіпляє його на себе.
Падає дощ. Чоловік укривається від нього під аркою. Майже ніколи ці люди не відають, що вони доперва з’їхали вниз дерев’яною гіркою, яка стоїть із часів першого дощу і першої арки. Мокрою гіркою, всипаною зів’ялим листям.
А жести кохання, цей милий музей, ця галерея димових фігур. Заспокой своє марнославство: рука Антоніо шукала те, чого шукає твоя рука, і ні його рука, ні твоя не шукали нічого такого, що не було вже знайдене віддавна. Але невидимі речі потребують втілення, ідеї падають на землю, наче мертві голуби.
Усе нове насправді викликає страх або зачудування. І те, і те відчуття зароджуються біля утроби і є вірними супутниками появи Прометея; все решта — це комфорт, який завжди виходить більш-менш добре; перехідні дієслова повністю його описують.
Гамлет не сумнівається: він шукає справжнього рішення, а не вхідних дверей чи вже торованих шляхів — яких би коротких доріг чи розпуть вони не пропонували. Йому потрібен закрут, який розчовпає загадку, п’ятий листочок конюшини. Між так і ні — безмежна роза вітрів. Данські принци, ці соколи, які радше помруть з голоду, ніж їстимуть стерво.
6
Місто Тігре, розташоване у дельті річки Парана неподалік Буенос-Айреса, центр водних видів спорту і відпочинку для мешканців столиці.