Й нарешті, хай буде Буенос-Айрес в особливий і мерехтливий день, коли на сонці сушитиметься білизна, а всі радіоприймачі в кварталі нараз горлатимуть біржовий курс вільного ринку соняшника. В Ліньєрсі за один небувалий соняшник заплатили вісімдесят вісім песо, і той соняшник зробив репортерові Ессо ганебні заяви — трохи через утому після перерахунку його насіння, а почасти через те, що його подальша доля не була зазначена в квитанції про оплату. Надвечір на Травневій площі зберуться маси активних громадян. Вони пройдуть різними вулицями, доки не зійдуться при піраміді[10], і стане видно, що активні вони завдяки системі віддзеркалень, встановленій муніципалітетом. Ніхто не сумнівається, що публічні заходи пройдуть з максимальною помпою, що породило, як треба гадати, надзвичайні сподівання. Місця для глядачів продано, будуть його еміненція кардинал, голуби, політичні в’язні, трамвайники, годинникарі, пожертви, огрядні пані. І Марат у його ванні.
Верблюд, оголошений небажаним
Задовольняють усі клопотання про перетин кордону, але Гука, верблюда, несподівано оголошують небажаним. Гук іде в управління поліції, де йому кажуть: що поробиш, вертайся в оазу, оголошеному небажаним марно подавати клопотання. Понурившись, Гук вертається на рідну землю. І родичі-верблюди, й друзі оточують його: що сталося, цього не може бути, чому саме ти. Потім делегація в міністерство переміщень, щоб оскаржити рішення щодо Гука, ґвалт кадрових чиновників: де ж таке видано, негайно вертайтеся в оазу, ми подамо до суду.
В оазі Гук пасеться день, пасеться два. Усі верблюди перетнули кордон, а Гук усе чекає. Так минає літо, минає осінь. Потім Гук вертається до міста і стає посеред площі. Його фотографують туристи, про нього роблять репортажі. Авторитет Гука на площі марнується. Користаючи з нього, він намагається виїхати, та на в’їзді все міняється: оголошений небажаним. Гук опускає голову, шукає рідку травичку на площі. Одного дня його кличуть по гучномовцю, і він, щасливий, заходить в управління поліції. Там його оголошують небажаним. Гук повертається в оазу і лягає. Трохи пасеться, а потім кладе морду на пісок. Коли заходить сонце, він повільно заплющує очі. Пускає носом бульку, яка переживе його на мить.
Розповідь ведмедика
Я ведмедик з домашніх труб, я підіймаюся трубами в нічний час, трубами для гарячої води, для опалення, для свіжого повітря, я переходжу трубами з квартири в квартиру, я ведмедик, який переміщається трубами.
Гадаю, мене цінують, бо моє хутро утримує рури в чистоті, я безупинно бігаю трубами і нема для мене більшої втіхи, ніж переходити з поверху на поверх, ковзаючи трубами. Іноді я висовую з крана лапу, і дівчинка з третього поверху кричить, що обпеклася, або воркочу на рівні кухонної плити на другому поверсі, і кухарка Ґільєрміна нарікає на погану тягу. Ночами я пересуваюся мовчки і ходжу тоді якнайлегше, визираю з комина на даху, аби побачити, чи танцює вгорі місяць, а потім шугаю, як вітер, униз до котлів у підвалі. Улітку по ночах я плаваю в резервуарі для води, розцвіченому зорями, спочатку вмиваю мордочку однією лапою, потім іншою, а потім обома разом, і мене це страшно тішить.
Потім я слизгаюсь усіма рурами будинку і задоволено воркочу, подружні пари вертяться в своїх ліжках і нарікають на обладнання трубопроводу. Дехто вмикає світло і записує на папірці, щоб не забути поскаржитися, коли побачить консьєржа. Я шукаю кран, який завжди лишається відкритий в якомусь помешканні, висовую звідти носа і вдивляюсь у темряву кімнат, де живуть ті створіння, які не можуть пересуватися трубами, мені їх трохи жаль, коли я бачу, які вони незграбні та великі, коли чую, як вони хропуть і мріють вголос, — завжди такі самотні. Коли вони зранку вмиваються, я гладжу їхні щоки, облизую їм носа і йду геть, не зовсім певний, що вчинив добре.
Який вигляд має казуар
Перше, що робить казуар — дивиться на тебе з недовірливою зверхністю. Він просто непорушно дивиться — невідривно і строго, наче вимислює нас, наче якимось страшним зусиллям витягує нас із нічого, що ним є світ казуарів, і ставить нас перед собою, аби ми невідь-чому його розглядали.
Із цього подвійного споглядання, яке, можливо, є одним, а може, й жодним, ми з казуаром народжуємося, знаходимо своє місце в житті, вчимося ігнорувати один одного. Не знаю, чи казуар мене обрисовує і вписує у свій примітивний світ; зі свого боку, я можу лише його описати, внести його зовнішність у перелік того, що подобається і не подобається. Передусім того, що не подобається, бо казуар неприємний і бридкий. Уявіть собі страуса з рогом на голові у формі чохла для чайника, велосипед, затиснутий між двома автомобілями, який став дибки, розмиту перебивну наклейку, де переважає брудно-фіолетова барва, та якийсь скрип. Тепер казуар робить крок уперед і прибирає ще суворішого вигляду; він схожий на пару окулярів, що осідлала безконечне резонерство. Казуар живе в Австралії; він одночасно боягузливий і страхітливий; доглядачі заходять у його клітку в шкіряних чоботах і з вогнеметом. Коли казуар перестає бігати, як оглашенний, довкола баняка з висівками, який йому приносять, і стрибками верблюда кидається на доглядача, немає іншої ради, як пустити в хід вогнемет. І тоді можна побачити таку картину: оповитий шквалом вогню, казуар, в якого палає кожна пір’їна, робить свої останні кроки вперед і видає моторошний виск. Але його ріг не згорає: в сухій лускуватій матерії, яка є предметом його гордості та ганьби, починається процес холодного синтезу, вона спалахує дивовижною блакиттю, багрянцем, схожим на зухвалий кулак, і врешті згущується в прозору зелень, у смарагд, камінь сутіні й надії. Казуар розлітається на порох, а доглядач пожадливо кидається вхопити самоцвіт-новородок. Директор зоопарку завжди користається цим моментом, аби розпочати проти нього процес через знущання над тваринами і звільнити його.
10
Травнева піраміда — пам’ятник на центральній площі Буенос-Айреса, споруджений 1811 року на честь першої річниці Травневої революції.