Що ще ми скажемо про казуара після цієї подвійної ганьби?
Лопотання крапель
Не знаю, глянь, яка там хлюща. Ллє без упину, надворі мрячно і сіро, по балкону стукотять величезні краплі, визрілі та важкі, і ляпають, як поличники, одна за одною — яка бридота. Ось вгорі віконної рами з’являється крапелька і певний час дрібно тремтить проти неба, яке розбиває її на тисячу тьмяних полисків, вона потроху росте і гойдається, от-от упаде, але не падає, усе ще не падає. Вона вчепилася всіма кігтями, бо не хоче впасти, і видно, що впинається зубами, а між тим у неї росте пузо, це вже крапльоха, що висить величаво, і раптом — ляп! — нема її, пропала, лише мокре місце на мармурі.
Але є ті, що відразу накладають на себе руки і здаються, проступають на віконній рамі й миттю кидаються долі, мені здається, я бачу, як вони тріпочуть у стрибку, як їхні ніжки відриваються від рами, чую крик, яким вони захлинаються у цьому небутті падіння й самозгуби. Нещасні краплі, невинні круглі краплі. Прощайте, краплі. Прощавайте.
Байка без моралі
Один чоловік продавав вигуки і слова, і справи в нього йшли добре, хоча частенько йому траплялися люди, які торгувалися і вимагали скинути ціну. Чоловік майже завжди на це погоджувався і так зміг продати багато криків вуличних продавців, трохи зітхань, які купили в нього жіночки, які живуть на ренту, і слова для закликів, гасел, заголовків і дурних ідей.
Урешті чоловік збагнув, що вже пора, і попросив аудієнції в місцевого тирана, який був схожий на всіх своїх колег і прийняв його в оточенні генералів, секретарів і філіжанок кави.
— Я прийшов продати вам ваші останні слова, — сказав чоловік. — Вони дуже важливі, бо у відповідний момент ви їх не доберете, а вам належить сказати їх у смертну годину, аби раз-два окреслити ретроспективну історичну долю.— Переклади, що він каже, — звелів тиран своєму тлумачеві.
— Він говорить аргентинською, Ваша Екселенціє.
— Аргентинською? Чому ж я нічого не розумію?
— Ви все добре зрозуміли, — сказав чоловік. — Повторюю: я прийшов продати вам ваші останні слова.
Тиран підвівся, як заведено за таких обставин, і, притлумивши дрож, звелів арештувати чоловіка і кинути в особливу камеру, які завжди бувають у цих урядових будівлях.
— Шкода, — мовив чоловік, коли його забирали. — Насправді ви захочете сказати свої останні слова, коли прийде та мить, і вам треба буде їх сказати, аби раз-два окреслити ретроспективну історичну долю. Я збирався продати вам те, що ви захочете сказати, без обману. Та позаяк ви не хочете їх купити, позаяк не збираєтеся завчити ці слова наперед, коли прийде та мить, коли вони захочуть зродитися вперше, ви, природно, не зможете їх сказати.
— Чому я не зможу їх сказати, якщо це слова, які я мушу хотіти сказати? — запитав тиран, тримаючи перед собою наступну філіжанку кави.
— Бо вам завадить страх, — сумно мовив чоловік. — Бо на шиї у вас буде петля, і ви, в самій сорочці, дрижатимете від холоду і страху, цокотітимете зубами і не зможете проказати ні слова. Кат і його підручні, серед яких буде дехто із цих панів, задля годиться почекають якусь хвильку, та коли з вашого горла вирветься лише стогін, який перериватиметься схлипуваннями та благаннями змилуватися (бо їх ви вимовлятимете без зусиль), їм урветься терпець і вони вас повісять.