Інструкція, як підніматися сходами
Мабуть, кожен з нас бачив, як підлога частенько вигинається так, що одна її частина піднімається під прямим кутом до площини землі, а потім наступна розміщується паралельно цій площині, аби далі перейти в новий перпендикуляр — і так повторюється по спіральній чи ламаній лінії до висот, які можуть бути абсолютно різними. Схилившись і поклавши ліву руку на одну з вертикальних частин, а праву — на відповідну горизонтальну, якусь мить можна володіти сходинкою чи приступцем. Кожна з цих сходинок, утворених, як можна бачити, з двох елементів, розміщена трохи вище і далі, ніж попередня, — це ключовий принцип сходів, позаяк будь-яка інша комбінація могла б, мабуть, створити гарніші й мальовничіші форми, але нездатні перемістити з першого поверху на другий.
Сходами піднімаються передом, бо задом чи боком підніматися ними вкрай незручно. Нормальне положення тіла — стоячи, руки опущені й розслаблені, голова піднята, але не настільки, щоб очі перестали бачити сходинки, розташовані безпосередньо над тією, на якій ви стоїте, дихання повільне й розмірене. Аби зійти сходами, передусім треба підняти нижню праву частину тіла, яка майже завжди загорнута в шкіру чи замшу і яка — за деякими винятками — поміщається на сходинку. Поставивши на першу сходинку цю частину тіла, яку ми скорочено називатимемо ногою, треба підняти таку саму ліву частину тіла (яка також називається ногою, але не треба її плутати з ногою, згаданою раніше) і, піднявши її на висоту ноги, продовжити її рух далі, доки вона не стане на другу сходинку — таким чином на цю приступку спиратиметься нога і на перший східець спиратиметься нога. (Перші сходинки завжди є найважчими, доки не з’явиться необхідна координація. Збіг назв «нога» і «нога» утруднює пояснення. Особливо вважайте на те, щоб не піднімати одночасно ногу і ногу).
Коли ви таким робом дістанетеся другої сходинки, досить буде почергово повторювати ці рухи, аби дійти до кінця сходів. Зійти з них просто: треба лише легенько пристукнути закаблуком і це зафіксує їх на місці, з якого вони не зрушать аж до моменту спуску.
Преамбула до інструкції, як заводити годинник
Задумайся над цим: даруючи годинник, тобі дарують маленьке вишукане пекло, трояндовий ланцюг, прегарний карцер. Тобі вручають не просто годинник — вітаємо з уродинами та сподіваємося, що він служитиме тобі довго, бо він доброї марки, швейцарський з анкером з рубінами. Тобі дарують не лише цього крихітного каменяра, якого ти прив’яжеш до зап’ястка і вигулюватимеш із собою. Тобі дарують — і не відають цього, жахливо те, що цього не знають, — тобі дарують новий ненадійний і ламкий шматок тебе самого, щось, що належить тобі, але не є твоїм тілом, щось, що треба прив’язувати до твого тіла ремінцем — як рученя, що у відчаї вчепилося за твою руку. Тобі дарують потребу щодня його заводити, обов’язок заводити його, аби він залишався годинником. Тобі дарують манію звіряти точний час у вітринах ювелірних крамниць, в оголошеннях по радіо, в телефонній службі. Тобі дарують страх, що ти його загубиш, що його в тебе вкрадуть, що він впаде на землю й розіб’ється. Тобі дарують його марку і певність у тому, що ця марка краща за інші, тобі дарують схильність порівнювати твій годинник з іншими годинниками. Це не тобі дарують годинник, подарунком є ти, тебе дарують годиннику на уродини.
Інструкція, як заводити годинник
Там, на споді, є смерть, але ви не лякайтесь. Міцно тримаючи годинник в одній руці, візьміть двома пальцями завідний ключ і акуратно його витягніть. Одразу ж почнеться інший період, дерева розправлять листя, човни вирушать у регати, час, наче віяло, потроху наповниться сам собою і проросте вітром, береговим бризом, жіночою тінню, пахощами хліба.
Чого ж іще вам треба, чого ще? Одразу ж почепіть його на руку, дайте йому вільно тріпотіти, повторюйте за ним задихано. Страх покриває іржею анкери, все те, що було досяжне, але забулося, роз’їдає вени годинника, затруюючи зимну кров його маленьких рубінів. І там, на споді, сидить смерть, якщо ми не поквапимося і, випередивши її, зрозуміємо, що нам до неї байдуже.
Дивні заняття
Симулякри
Ми дивна родина. У цій країні, де все робиться з обов’язку чи заради фанфаронства, ми любимо робити щось із власної волі, просто так, нам подобаються симулякри, з яких немає жодного пожитку.
У нас є вада: нам бракує оригінальності. Майже все, за що ми беремося, перейняте — скажімо чесно: скопійоване — зі знаменитих взірців. Якщо ми привносимо щось нове, то воно завжди неминуче: анахронізми чи сюрпризи, скандали. Мій старший дядько каже, що ми — наче копії, зроблені під копірку, дуже схожі на оригінал, однак інший колір, інший папір, інше призначення. Моя третя сестра порівнює себе із механічним соловейком Андерсена; від її романтичності аж нудить.