При світлі карбідної лампи ми повечеряли на помості під лихими поглядами сотні сусідів; ще ніколи мариноване молочне порося не здавалося нам таким смачнючим, а небіоло[3] таким витриманим і солодким. Північний бриз легенько розгойдував зашморг шибениці; раз чи двічі скрипнуло колесо — наче на нього вже всілися ворони в очікуванні трапези. Роззяви почали розходитися, бурмочучи якісь туманні погрози; біля огорожі залишилося їх двадцятеро чи тридцятеро — вони, здавалося, чогось чекали. Після кави ми погасили лампу, аби впустити місяць, який піднімався над балясинами тераси, мої сестри завили, а кузени і дядьки поволі обійшли поміст, фундамент якого дрижав від їхніх кроків. У тиші, що настала, місяць розмістився на висоті зашморгу, а на колесі, здавалося, розляглася хмарина зі сріблястими краями. Ми дивилися на них, страх які щасливі, а от сусіди коло загорожі бурмотіли майже розчаровано. Вони запалили цигарки й подалися геть — одні в піжамах, а інші повільніше. Залишилася вулиця, свисток поліцейського віддалік і 108-й автобус, який вряди-годи проїздив. Ми вже повкладалися спати, і нам снилися свята, слони і шовкові вбрання.
Етикет і пріоритети
Мені завжди здавалося, що наша родина вирізняється стриманістю. Наша скромність доходить до неймовірних крайнощів — як у манері одягатися та їсти, так і в тому, як ми висловлюємося чи сідаємо в трамвай. Наприклад, прізвиська, які в кварталі Пасіфіко чіпляють так безцеремонно, для нас є приводом для обережності, роздумів і навіть занепокоєння. Нам здається, що не можна давати яке завгодно прізвисько тому, хто змушений буде його всотати і терпіти, як атрибут, усе своє життя. Жінки на вулиці Гумбольдта кличуть своїх синів Кльоцок або Мацько, а доньок — Ляля чи Манюня, але в нашій родині таких ординарних прізвиськ не буває, а тим паче таких претензійних і бридких, як Пузир, Доходяга чи Пугач, якими аж кишить в околицях вулиць Параґвай та Годой-Крус. Для ілюстрації того, наскільки обережно ми до цього ставимося, досить навести приклад моєї другої тітки. Природа щедро обдарувала її задком вражаючих розмірів, та ми ніколи б не дозволили собі піддатися легкій спокусі звичних прізвиськ: замість наділити її вульгарною кличкою Етруська Амфора, ми дійшли згоди щодо більш пристойного і родинного назвиська Дупендра. Ми завжди поводимося з таким тактом, хоча іноді доводиться воювати із сусідами і друзями, які наполягають на традиційних прізвиськах. Тому ми не приймаємо кличку Глобус, яку причепили моєму молодшому кузену, явному голованю, у корчмі на розі, і воліємо безконечно делікатнішу — Гарбуз. І так завжди.
Я хотів би пояснити, що ми це робимо не задля того, аби вирізнитися з-поміж решти мешканців нашого кварталу. Нам лише хочеться — поступово і не ображаючи нічиїх почуттів — змінити звички і традиції. Ми не любимо вульгарності у жодному з її проявів, і досить, аби хтось із нас почув у кнайпі фрази на кшталт: «То була надзвичайно груба гра» або «Ударам Фаджолі по воротах передувала чудова підготовча робота в центрі поля», щоб ми відразу ж подали правильніші й доречніші форми в надзвичайних ситуаціях, а саме: «Ми ще мало надавали їм копняків» або «Спочатку ми загнали їх під лавку, а потім накидали їм голів». Люди дивляться на нас здивовано, але завжди знайдеться той, хто намотає на вус те, що криється в цих тактовних фразах. Мій старший дядько, який читає аргентинських письменників, каже, що з багатьма із них можна було б зробити щось схоже, але ніколи не пояснює, що саме. А жаль.
Пошта і зв’язок