Якось наш далекий родич став міністром і по блату влаштував значну частину нашої родини на роботу в поштове відділення на вулиці Серрано. Щоправда, тривало це недовго. Два перші дні з тих трьох, які ми там пропрацювали, ми надзвичайно швидко обслуговували відвідувачів, що коштувало нам несподіваного візиту інспектора із центрального поштамту і похвальної газетної замітки в «Ля-Расон». Третього дня ми вже були впевнені у нашій популярності, бо до нас приходили люди з інших кварталів надсилати свої листи і робити поштові перекази у Пурмамарку та інші такі ж несосвітенні місця. Тоді мій старший дядько вигукнув «Тук-тук я!», і ми почали обслуговувати їх відповідно до наших принципів і уподобань. У віконечку, де продавалися знаки поштової оплати, моя друга сестра кожному, хто купував марку, дарувала різнокольорову повітряну кульку. Першою, хто отримав свою кульку, стала огрядна пані, яка стояла, наче громом прибита, з кулькою в руці та маркою за один песо, яка вже була облизана і поволі скручувалася у неї на пальці. Хлопець із буйною чуприною навідріз відмовився брати свою кульку, і моя сестра задавала йому прочухана, поки в черзі до віконця зароджувалися протилежні думки. В сусідньому віконечку дещо спантеличеним провінціалам, які з дурного розуму вперто намагалися переказати частину платні своїм далеким родинам, підносили чарочку грапи й іноді пиріжки з м’ясом — усе це взяв на себе мій батько, який на додачу голосно переповідав їм поради старого Віскачі. А тим часом мої брати за віконечком із написом «Посилки» обмазували їх дьогтем і совали у відро з пір’ям. Потім показували посилку ошелешеному відправнику і звертали його увагу на те, з якою радістю люди отримуватимуть поліпшені в такий спосіб пакунки. «Шпагату не видно, — казали вони. — Як і того вульгарного сургучу. Й погляньте: здається, що ім’я одержувача сховалося під крило лебедя». Але скажу відверто: у захваті були не всі.
Коли приміщення заполонили роззяви та поліція, моя мати прегарно завершила це дійство, запустивши у публіку безліч кольорових літачків, зроблених з бланків телеграм, переказів і рекомендованих листів. Ми заспівали національний гімн і відійшли, зберігаючи бойовий порядок. Я бачив, як плаче маленька дівчинка, яка стояла третьою у черзі до віконечка з марками і знала, що кульку їй вже не дадуть.
Втрата і повернення волосся
Для боротьби з прагматизмом і жахливою тенденцією реалізації практичних цілей, мій старший кузен обстоює такий метод: вирвати з голови добрячу волосину, зав’язати на ній вузлика і дати їй плавно впасти в зливний отвір умивальника. Якщо волосина зачепиться за решітку, якою зазвичай прикрито цей отвір, досить лише трохи відкрутити кран, аби її змило водою.
Не гаючи жодної миті, треба взятися за роботу з повернення цієї волосини. Перша дія зводиться до того, щоб розібрати сифон умивальника і подивитися, чи не зачепилася вона за якусь нерівність у стічній трубі. Якщо її не видно, треба вигвинтити ту рурку, що йде від сифона до основного стояка. Там точно буде купа волосин, і доведеться покликати на допомогу решту родини, аби перебрати їх одну за одною у пошуках тієї, що з вузликом. Якщо вона не знайдеться, то постане цікаве завдання — розібрати стояк до першого поверху, а це означає, що доведеться добре попотіти: вісім чи десять років працювати в якомусь міністерстві чи торговому домі, аби зібрати гроші, які дадуть змогу купити чотири помешкання, розташовані під квартирою мого старшого кузена; в усьому цьому є страшна невигода — працюючи ці вісім чи десять років, не можна буде позбутися тяжкого відчуття, що волосини в стояку вже немає, що вона лише дивом могла залишитися там, застрягши в якомусь іржавому каналізаційному коліні.
Настане день, коли ми зможемо розібрати труби в усіх квартирах і кілька місяців житимемо в оточенні мидниць та інших посудин, наповнених мокрим волоссям, а також помічників і жебраків, яким щедро платитимемо за те, що вони шукатимуть, розділятимуть, класифікуватимуть і приноситимуть нам розмаїті волосини, щоб ми могли їх як слід роздивитися. Якщо волосина не знайдеться, ми увійдемо у значно непевніший і складніший етап, бо наступний крок приведе нас в найбільші клоаки міста. Купивши спеціального костюма, ми навчимося серед глупої ночі прослизати в каналізаційний колектор, озброївшись потужним ліхтариком і кисневою маскою, і досліджуватимемо більші й менші підземні галереї, можливо, нам допомагатимуть суспільні покидьки, з якими в нас зав’яжуться стосунки і яким нам доведеться віддавати левову частку грошей, зароблених за дня в міністерстві чи торговому домі.