Дуже часто нам здаватиметься, що справу завершено, бо ми знаходитимемо (чи нам приноситимуть) волосини, схожі на ту, яку шукаємо; та позаяк невідомо про жоден випадок, коли вузлик з’являється на волосині без втручання людських рук, то майже завжди врешті пересвідчуватимемося, що вузлик на принесеній нам волосині є попросту її потовщенням (хоча про жоден схожий випадок нам також невідомо) або нашаруванням якоїсь піщинки чи іржі, що з’явилася внаслідок тривалого перебування волосини на вогкій поверхні. Ймовірно, що відтіля ми зробимо ще кілька кроків уперед, забираючись у різні, більші чи менші труби, доки не дійдемо до того місця, куди вже ніхто не наважиться проникнути: головної труби, яка веде до річки, бурхливого потоку детритів, в якому жодні гроші, жоден човен, жоден підкуп не дасть нам змоги шукати далі.
Та може статися так, що перед цим, а може, значно раніше — наприклад, за кілька сантиметрів від стічного отвору в умивальнику, на рівні квартири на другому поверсі чи у першій підземній трубі, — ми знайдемо ту волосину. Подумайте лишень, якою буде наша радість, коли вражено підрахуємо, скільки нерозтрачених завдяки щасливому випадку сил ми заощадили на те, аби обґрунтовувати, обирати, фактично вимагати схожого завдання, яке кожен добросовісний учитель мав би давати своїм учням, починаючи від наймолодших, замість висушувати їхні душі правилом пропорції чи сумними подіями на Канча-Раяда[4].
Тітонька у скруті
І чого наша тітка так боїться впасти горілиць? Уже багато років наша родина з усіх сил намагається допомогти їй позбутися цієї фобії, але прийшла пора зізнатися у нашому провалі. Хай що б ми робили, тітонька боїться впасти горілиць; її невинна манія дається взнаки усім нам — починаючи від мого батька, який по-братськи супроводжує її повсюди та оглядає підлогу, щоб тітонька могла йти без обави, поки моя мати старається кілька разів на день підмітати подвір’я, сестри підбирають тенісні м’ячики, якими невинно бавляться на терасі, а кузени стирають усі неподобні сліди псів, котів, черепах і курей, яких у нас багато. Однак усе марно, тітонька наважується перетнути кімнату лише після довгих вагань, безконечних оглядин і роздратованого покрикування на дітей, які там вертяться тієї миті. Опісля тітонька рушає: спочатку ступає однією ногою і притупує нею, як боксер у кутку рингу, потім іншою, переміщаючи своє тіло ходою, яка нам у дитинстві здавалася величною, і витрачаючи кілька хвилин на те, аби перейти від одних дверей до інших. Це щось страшне.
Не раз ми добивалися від тітоньки зв’язного пояснення, чому вона боїться впасти горілиць. Одного разу на це питання вона зреагувала мовчанкою, яку можна було б розтяти косою; та якось увечері, перехиливши чарочку гесперидину[5], вона зласкавилася й натякнула, що, упавши горілиць, уже не зможе підвестися. На очевидне заперечення, що тридцять два члени родини готові прийти їй на допомогу, вона відповіла понурим поглядом і двома словами: «Все одно». Через кілька днів мій найстарший брат покликав мене ввечері на кухню і показав таргана, що лежав навзнак під раковиною. Ми мовчки спостерігали за тим, як він довго і марно намагається звестися, поки інші таргани, не боячись світла, сновигали підлогою, зачіпаючи того, що лежав догори ногами. Ми пішли спати в глибокій зажурі, і з тієї чи іншої причини ніхто відтоді не випитував тітоньку. Ми лише, як могли, облегшували її страх, водили її повсюди, підставляли їй плече і купували взуття з протиковзними підметками та інші пристосування для стійкості. І так життя текло собі далі — й нічим не гірше, ніж у інших.
Тітонька оправдана або ж ні
Четверо моїх двоюрідних братів — хто більше, а хто менше — займаються філософією. Читають книжки, дискутують між собою, а решта родини захоплюється ними здаля, вірна принципу не пхати носа в чужі уподобання і навіть за можливості їм сприяти. Ці хлопці, яких я дуже поважаю, не раз піднімали проблему страху моєї тітки, доходячи неясних, але, мабуть, вартих уваги висновків. Як часто буває в таких випадках, моя тітка про балачки, що велися в неї за спиною, знала найменше, але усі ми ставилися до неї з іще більшою поштивістю. Роками ми супроводжували тітоньку в її хитлявих переходах з вітальні на подвір’я, зі спальні у ванну кімнату, з кухні в спіжарню. Нам ніколи не здавалося неподобним, що вона лягає спати на боці — у парні дні на правому, в непарні на лівому — і всю ніч зберігає цілковиту непорушність. На стільці в їдальні чи в патіо тітонька сидить дуже виструнчена: вона нізащо б не прийняла комфорту крісла-гойдалки чи глибокого фотеля. У ніч, коли запустили перший штучний супутник, ми всі полягали в патіо долі, щоб спостерігати за його рухом у небі, але тітка залишилася сидіти, і наступного дня в неї страшенно боліла шия. Ми, спостерігаючи за нею, потроху із цим змирилися. Допомагають нам у цьому наші двоюрідні брати, які, згадуючи про це, переглядаються розуміюче і кажуть щось на кшталт: «Вона має рацію». Але чому? Ми не знаємо, а вони не хочуть нам пояснити. Мені, наприклад, здається, що лежати горілиць дуже зручно. Все тіло опирається на матрац чи на кахлі патіо, ти відчуваєш п’яти, литки, стегна, сідниці, крижі, лопатки, плечі й потилицю, між якими розподілена вага тіла і які розсіюють її (скажімо так) по землі, так добре й так природно наближають його до цієї поверхні, яка пожадливо нас притягує і, здавалось би, хоче ковтнути. Цікаво, що для мене поза горілиць є найприроднішою й інколи я підозрюю, що саме тому тітонька її так боїться. Мені ж вона здається ідеальною, і в глибині душі я вважаю її найзручнішою. Так, я добре сказав: в глибині, глибоко всередині, горілиць. Мене це навіть трохи лякає, щось, чого я не спроможний пояснити. Як би мені хотілося бути таким, як вона, і як це мені понад силу.
4
Йдеться про битву (1818 р.) на рівнині Канча-Раяда, що в центральному Чилі, в якій борці за незалежність Чилі зазнали поразки від іспанських роялістів.
5
Гесперидин — аргентинський аперитив, зроблений на основі шкірок солодких і гірких недостиглих помаранчів. Його назва походить від грецького міфу про Гесперид.