Тигропози
Задовго до втілення нашого задуму в життя ми знали, що позування тигрів становить подвійну проблему — сентиментальну і моральну. Перша стосувалася не так позування, як самого тигра, позаяк ці котячі не люблять, щоб їх змушували позувати, і з усіх своїх сил, які в них чималі, опираються. Чи випадало за таких обставин кидати виклик ідіосинкразії цих тварин? Однак це питання переносило нас у моральну площину, де будь-який вчинок може бути причиною або наслідком слави чи ганьби. Вечорами у нашій хатинці на вулиці Гумбольдта ми зважували «за» і «проти», сидячи перед мисками зі звареною на молоці рисовою кашею й забувши посипати її корицею й цукром. Ми не були насправді певні, що зможемо змусити тигра позувати, і це нас мучило.
Врешті було вирішено, що ми змусимо позувати одного — лише заради того, аби побачити роботу цього механізму в усій його складності, і що згодом оцінимо результати. Не розповідатиму тут, як ми роздобули першого тигра: то було мудроване й морочливе завдання, біганина по консульствах і аптеках, складна інтрига з квитками, авіалисти й робота зі словником. Одного вечора мої кузени прийшли обмазані йодом: усе вдалося. Ми випили стільки небіоло, що моя молодша сестра, прибираючи зі столу, згорнула все граблями. Ми тоді були молодші.
Зараз, коли експеримент дав відомі нам результати, я можу повідомити подробиці позування. Либонь, найважчим є те, що стосується обстановки, бо потрібна кімната, в якій обмаль меблів, що рідко буває на вулиці Гумбольдта. В її центрі встановлюється пристрій: дві перехрещені грубі дошки, набір хлистів і кілька глиняних глеків з молоком і водою. Змусити тигра позувати не дуже важко, хоча може статися так, що операція провалиться і доведеться її повторити: справжня трудність починається в ту мить, коли до тигра, який вже позує, вертається внутрішня свобода і він намагається — в численні можливі способи — її реалізувати. На цьому етапі, який я назву проміжним, реакція членів моєї родини є визначальною; все залежить від того, як зреагують мої сестри, від спритності, з якою мій батько знову осадить тигра, працюючи з ним, як гончар із глиною. Найменший промах може обернутися катастрофою, перегорілими запобіжниками, розлитим по долівці молоком, жахом фосфоресцентних очей, які світяться в потемках, теплими цівками при кожному ударі лапою; мені навіть не хочеться цього уявляти, позаяк досі тигр позував нам без небезпечних наслідків. Як пристрій, так і різні функції, які доводиться виконувати нам усім — починаючи від тигра й закінчуючи моїми двоюрідними братами, — є ефективними й гармонійно поєднуються. Для нас важить не так сам факт позування тигра, як церемонія, яка здійснюється до кінця без відхилень. Необхідно, щоб тигр погодився позувати або щоб його згода чи відмова не мали жодного значення. У миті, які б хтось спокусився назвати ключовими — можливо, через воду в глеках, можливо, просто через схильність до штампів, — нашу родину переповнює надзвичайне збудження; моя мати не приховує сліз, а мої двоюрідні сестри конвульсивно сплітають і розплітають пальці. У позуванні тигра є щось від тотального зіткнення, рівняння на абсолют; баланс залежить від такого мізеру, а платимо ми за це настільки високу ціну, що короткі миті після позування, від яких залежить його довершеність, неначе виводять нас із самих себе, переповнюють тигрячістю і людськістю в одному застиглому русі, який є потрясінням, паузою і здобутком. Нема тигра, нема родини, нема позування. Неможливо знати що є: трепет не цієї плоті, укол рапіри в сонячне сплетіння, ректифікаційна колона. А потім ми виходимо в крите патіо, і наші тітоньки приносять суп так, наче десь чутно спів, наче ми прийшли на хрестини.