Офіцер розвернувся спиною до багаття, що саме догоряло, й помарширував у бік табору. Він не вперше мав відчуття, що ще шкодуватиме про своє несподіване підвищення.
* * *
Нещастя підстерегло їх під кінець дороги через льодовик. До того часу Старий Ґвихрен демонстрував їм несподівано ласкаве обличчя: вони вилізли на його хребет менш ніж за годину й рушили на північ, маючи попереду рівну, наче стіл, льодяну поверхню. Гірський вітер здмухнув з льодовика сніг, тож їм не довелося користуватися снігоступами або подібними речами, до того ж не було надто слизько, морозно чи стрімко. Кожна десятка зв’язалася мотузками, і чотири групи рушили на північ, зберігаючи поміж собою дистанцію кроків у десять. Надто багато гуляло оповісток про приховані під тонким прошарком льоду щілини, що сягали чорного черева льодовика, щоб рота могла йти в іншому порядку. Саме тому на чолі першої десятки йшов солдат, що ніс спис, яким регулярно бив поперед себе, прислуховуючись до звуків. І все ж вони утримували непогану швидкість, якою і славилася Гірська Варта. Було схоже на те, що вони доберуться до північного краю льодовика десь близько опівдня.
І саме тоді, коли сонце стояло вже в зеніті, а вони бачили шлях униз, Старий Ґвихрен згадав про належну йому данину.
Місце в авангарді займала десятка Андана. Група Кеннета йшла відразу за нею, тож офіцер усе виразно бачив. Солдат, який ішов попереду, вдарив списом за кілька стоп перед собою, але цього разу замість глухого звуку вони почули похмуре гудіння та найстрашніший для себе звук — тріскання льоду. Андан, третій у вервечці, крикнув:
— Назад!!! Усі назад!!!
Десятеро солдатів кинулися навтьоки, коли під їхніми ногами з пекельним тріском розкрилася велетенська щілина. Перші шестеро зникли відразу, сьомий спробував упасти на лід і зачепитися за нього кинджалом, але під тягарем у кількасот фунтів зсунувся слідом за всіма. Останні троє встигли впасти, вбиваючи у кригу хто що мав — ніж, топірець, трофейний чекан. І все ж, незважаючи на це, все швидше і швидше почали зсуватися в бік щілини.
Кеннет кинувся в їхній бік разом зі своєю десяткою, коли почувся владний голос:
— Стояти! Стоя-а-ати!!! Ані кроку! Це «проклятий келих»!
Командир зупинився, відчуваючи, як до горла підступає жовч.
«Проклятий келих» — це щілина, що за формою нагадує обрізаний конус, значно ширший знизу, ніж згори, і до того ж сягає дна льодовика. А це означало, що навіть його, Кеннета, десятка зараз могла стояти над прірвою, заледве за кілька стоп талого льоду від смерті. Вони могли лише чекати й дивитися.
І тільки тоді Кеннет побачив, хто саме їх застеріг. Аманделларт. Чародій уже встиг відчепитися від мотузки своєї групи й зараз біг — ні, радше сунув у повітрі над поверхнею льоду в бік солдатів, що саме боролися за своє життя. За кілька секунд він був біля них — тоді, коли крайній із трійці солдатів, які ще перебували нагорі, з розпачем крикнув і замотиляв ногами над прірвою.
Чародій затримався поблизу, розкинув руки, злетів на кілька пальців угору. Повітря порушив металевий звук, запахло озоном.
За мить, що тягнулася нескінченно, десятка Андана припинила зсуватися. За наступну мить, що виявилася ще довшою, солдат, який висів над щілиною, засопів від здивування й без зусиль виповз нагору.
— Допоможіть йому! — Кеннет нарешті повернув собі голос. — Витягніть решту!
З-за краю прірви вигулькнув наступний вартівник. На його обличчі був вираз неземного здивування, а в руках він все ще стискав сокиру. Відразу всадив її в лід і підтягнувся вище. Тепер уже четверо солдатів допомагали чарівнику витягувати своїх товаришів зі щілини.
Лейтенант перевів погляд на Аманделларта. Він знав про магію досить, аби розуміти, що сплетення Сили без слів, одними жестами та концентрацією волі, коштує чародію чимало сил. Що, зрештою, було помітно. Очі мага були прикриті, губи — стиснуті, по обличчю стікали краплини поту.
«Витримай, — офіцер не смів викрикнути цю думку вголос. — Ще хоча б двоє чи троє. Витримай!»