Наступний врятований солдат був майже без тями й пересувався по льоду наче лантух з ганчір’ям. Зате наступний вбив у лід два кинджали й почав підтягуватися. Мотузка пішла вгору швидше. Сьомий, восьмий. Кеннет впіймав себе на тому, що подумки їх рахує.
— Дев’ятий, — шепіт солдата, який стояв поруч, був тихішим за подих.
— Усі! — захоплено вигукнув інший вартівник. — Він витягнув усіх, сучий кіт!
Аманделларт глянув на них із легкою усмішкою.
— Відсуньтеся від щілини, — сказав, опускаючись на лід. — Тут досі небезпечно.
— Хлопці, ви чули, — Кеннет глянув на все ще приголомшену десятку Андана. — Відступіть.
І тоді вони почули ще один тріск. Не такий, як попередній, глухий та розкотистий — він був різкий, глибокий і посилювався з кожною миттю.
— Тікайте!!! — чародій розпачливо замахав руками. — Усі тікайте!!!
Десятка Андана кинулася бігти, інші три — також, але Кеннет ще побачив, як чародій послизнувся й упав, як він, стоячи навкарачки і витягнувши руки, відкрив рота, щоб крикнути, але його крик заглушило наступне гримотіння. Можливо, він намагався накласти закляття. Також Кеннет побачив, як за якихось сорок стоп від краю прірви з’являється тріщина і блискавично росте, відрізаючи гігантський шмат льоду з магом, який усе ще стояв навколішках. На мить їхні погляди зустрілися, і Кеннету здалося, що він помітив в очах чарівника похмуре примирення з долею людини, яка усвідомлює власну смерть. Потім велика льодова полиця ринула вниз, і все накрила хмара снігового пилу.
Тиша настала настільки несподівано, що аж задзвеніло у вухах. Якусь мить лейтенант дивився на те місце, де щойно був чародій, а потім почув якийсь звук. Це молився хтось із солдатів. За душу мага, якого ще вчора кожен з них хотів власноручно проткнути ножем.
* * *
З льодовика вони зійшли аж увечері. Щоб пройти щілину, довелося її оминати; до того ж Кеннет наказав сповільнити швидкість до мінімальної. Наступний «пекельний келих» міг коштувати йому цілої десятки. Ночували вони також неподалік від льодовика, з подвійною сторожею, дослухаючись до звуків ночі. Мало кому вдалося заснути.
Вранці вирушили на захід. Велерґорф зі своєю десяткою йшов першим, за ним Кеннет, Берґх і Андан. Втрата чародія справила на них менше враження, ніж побоювався лейтенант, а в його людях прокинулася характерна для горців похмура завзятість, завдяки якій вижити в цій негостинній країні могли лише вони. Прагнули битися, а перемога над бандою, яка зарізала родину з Гандеркеха, явно піднесла мораль. А раптове відкриття, що Шоста рота готова довіряти своєму командиру, і йому дозволило відчути себе краще.
Не можна сказати, що Борегед з’явився несподівано. Якби це було так, він отримав би кілька стріл раніше, ніж встиг би кліпнути очима. Тож він повівся дуже розсудливо, показавшись їм на відстані десь у триста ярдів. Широка й рівна котловина, якою вони йшли, в цьому місці саме різко звужувалася, стрімко підводячись стінками вгору й завертаючи праворуч. З-за того повороту й вийшов агер, вбраний лише в коротку спідничку; він ніс зелену гілку. Кеннет жестом зупинив загін.
— Друга вліво, третя вправо, четверта назад. Десятники до мене.
Велерґорф, Берґх і Андан підійшли. Рота утворила навколо них стіну, наїжачену зброєю.
— Ви знаєте, хто це, — Кеннет навіть не ставив цього питання. — Я чув лише про одного голеного агера.
— Різник Борегед, — Берґх сплюнув на сніг. — Я думав, що його вбили.
Велерґорф пирхнув.
— Я три чи чотири рази на рік чую, що хтось дістав його вуха.
— Що робимо, пане лейтенанте? — Андан не став коментувати того, що славетний агер усе ще живий.
Кеннет знизав плечима.
— Він один, несе зелену гілку. Хоче поговорити, тож я піду до нього.
— Це небезпечно, — споважнів Велерґорф. — Дозвольте піти мені.
— Без образ, Варгенне, але ти лише десятник. Він навіть не гляне на тебе. Вождь повинен розмовляти з вождем.
— Це може бути пастка, — не поступався старий десятник.
— Знаю, але ж це Борегед, Великий Шаман, Вуста Небес і таке інше. Він будь-якої миті може прикликати двісті чи триста воїнів. Якби він хотів нашої крові, ми вже побачили б вістря їхніх мечів.
Агер тим часом уже подолав половину шляху. Зупинився біля найближчого валуна, недбалим рухом стер з нього сніг і всівся, демонструючи спину, вкриту татуюванням.
Кеннет скривився й поправив обладунок.
— Ну, тепер іншої можливості вже немає. Я пішов.
— Порахуйте його шрами, — кинув йому в спину Берґх.
— Що?
— Шрами, пане лейтенанте. Кажуть, що під час ініціації цей сучий син танцював із п’ятдесятьма каменями. А потім ще із сотнею, не менше.