— Добре, вартівнику, але не тут. Ходімо до табору, я розповім там решту.
* * *
Чотири години по тому Кеннет разом із половиною своїх людей лежав на краю неглибокого жолобу, за кілька миль від долини. Друга половина вартівників причаїлася на протилежному боці. Чекали. Нічого більше зробити вони не могли. Борегед був аж надто рішучим. Пообіцяв, що якщо вони зроблять звідти хоча б крок, він особисто допильнує, щоб жоден із них не повернувся живим на інший бік льодовика. Тільки дурень не зважав би на цю обіцянку.
Оце і все, якщо говорити про довіру.
Кеннет пригадав собі, що почув від шамана. Тоді вони стояли в таборі агерів, розташованому перед невеличкою печеркою, де щось безперервно рухалося, скиглячи голосом, не схожим ні на що, що лейтенанту доводилося чути. Поклавшись на розум десятників, він залишив своїх людей десь за сто ярдів від цього місця й пішов за воїном. Навколо було повно агерів, здебільшого поранених. Вони ігнорували його, наче лейтенант був повітрям. Щиро кажучи, це аніскільки йому не заважало. Сам же він досить безцеремонно розглядався навколо, оцінюючи їхній вигляд, одяг та озброєння. Більшість із них були низькими та кремезними, мали темну шкіру й чорне волосся. Нижні ікла звичайним для цієї раси чином заходили за верхню губу, а чорні, глибоко посаджені очі дико виблискували. Майже всі носили шкіру й хутро, але він помітив також кілька кольчуг і карацен, імовірно трофейних, а ще чимало найрізноманітніших шоломів. Ті, хто їх не носив, уплітали собі у волосся уламки рогу, кісток або пташине пір’я. Останніми роками агери дедалі частіше озброювалися залізними панцирами й наголінниками, брали в руки залізні щити. І дедалі частіше замість дерев’яних палиць та сокирок із бронзи користувалися мечами, сокирами та списами з доброї сталі. Вони вчилися, і йому, як офіцеру Варти, це аж ніяк не подобалося.
— Втекло чотирнадцятеро, — почав шаман без вступу. — Зокрема, четверо з тих, хто володіє Силою: один хлопець, дві жінки й той чаклун. Знаю, що вони йдуть до Ґвихгренх-омер-ґааранаа, хочуть перейти на ваш бік. Дорогою, якою вони втекли, можна дійти до льодовика за кільканадцять годин. Але я знаю шлях уполовину коротший.
— То для чого ми тобі потрібні? — запитав Кеннет. — Випередив би їх та й по всьому.
Борегед кивнув майже як людина.
— Хотілося б. Тоді я міг би привести більше воїнів та привітати вас як годиться.
Офіцер навіть не моргнув.
— О, — шаман звів брови, що надало його обличчю ледь не комічного вигляду. — Ти втримався від того, щоб покласти руку на меч. І від того, щоб зробити грізне обличчя. Що ж, схоже, правду кажуть, що волосся кольору вогню свідчить або про дурість, або про твердий характер. У людей — також.
— Кажи далі, — лейтенант проігнорував зачіпку.
— Мої воїни походять із трьох різних родів, які на певний час уклали союз. Вони розлючені після вчорашньої поразки, тож зараз цей союз хиткий. Тільки я тримаю їх разом. Якщо не піду з ними, вони можуть через будь-яку причину вгризтися одне одному в горло. Вони вже знають, що ми зуміли прогнати шадорі з нашої землі, але мало хто розуміє, що ті можуть повернутися, а в багатьох моїх людей — гарячі голови.
— Тоді йди із ними.
— Не можу, — агер торкнувся рукою грудей. — У цих шрамах криється Сила. Мені треба щонайменше два дні, щоб її замаскувати. Тепер той чарівник відчує мене за милю, як і я його. Жодна засідка не дасть результату. Але я можу послати вас. Ти сам говорив, що зміг би влаштувати їм пастку. Ми виженемо їх на вас.
— Чотири людини, що володіють Силою, — нагадав офіцер. — Ми повинні стати шматком м’яса в капкані для ведмедя?
Борегед потихеньку рушив у бік печери. Кеннет помітив, що в міру того, як зростала відстань між ними, з поглядів агерів навколо нього зникала байдужість. У них з’являлося щось недобре. Щось, що нагадувало про кривий зазубрений клинок, який скрегоче по ребрах. Лейтенант рушив за шаманом.
— Тепер ти розумієш, — заговорив воїн, не озираючись і не сповільнюючи кроку. — Вони знають про Вузол Води, але повага до нього коштує їм забагато. І це навіть коли я поруч. Я не можу послати їх у засідку самих і не можу бути там з ними.
— Ти не відповів на запитання.
У ту мить, коли він відкрив рота, ще один порив вітру приніс із боку печери хвилю такого потворного смороду, що Кеннет зупинився, наче наштовхнувшись на стіну. Він раптом зрозумів, що це йому нагадує — і зблід.
Борегед також зупинився.
— Вразливий ніс?
— Ні. Не на сморід, а на те, що знаходиться в цій печері. Я вже колись бачив дещо подібне.
— Де?
І тоді, стоячи перед печерою, щодо призначення якої він уже не мав жодних сумнівів, Кеннет розповів агерському шаману про Коори-Аменеск. І про наповнений лайном льох, який вони знайшли в тому селі.