— Туди загнали всіх, хто пережив перший напад, — розповідав Кеннет, а все це знову стояло в нього перед очима. — Чоловіків, жінок та дітей. І три місяці нікого не випускали, хіба що відразу на рожен або ж щоб розважатися, мучити, катувати. Раз у два-три дні вкидали їм трохи їжі та давали води. Сорок вісім людей, замкнених у льосі, чотири кроки на шість. Вони знали, що їх чекає, не могли не знати. Хто вмів писати, нігтями на колодах стін вишкрябували молитви, закляття, прокльони. Більшість впала в апатію, ошаліла або вчинила самогубство.
Він дивився на вхід до печери, відчуваючи сухість у роті. Коли знову озвався, його фрази рвалися, наче погана пряжа.
— Одна з жінок була вагітна. Шадорі не вбили її відразу. Напевне, розраховували на делікатес із м’яса новонародженого. Невідомо, чому вони чекали на природне рішення замість того, щоб вирізати з неї дитину на останніх днях вагітності. Чекали, поки вона народить сама. Не знаю, чому вона себе не вбила. Може, її тримала при житті надія, що прийде порятунок, що хтось з’явиться та витягне її з цього пекла. Жила довше за інших… Сама. Остання з роду… Знаючи, що народить тільки для того, щоб…
Він зупинився, стиснувши кулаки аж до болю. У день, коли вони обшукували той підвал, він дав собі клятву. Пообіцяв, що не спочине, поки шадорі не зникнуть із поверхні землі. Він тоді не припускав, що ця обітниця приведе його на північний бік льодовика і змусить говорити з одним із найнебезпечніших агерських шаманів.
— Вона народила за тиждень до строку, вдавила дитину пуповиною й утопила в гівні. Так, у гівні, бо понад три місяці сорок людей срало та сцяло під себе. Коли ми прибули до села, в підвалі було по коліна лайна. Тебе це дивує?
— Ні. Вона вбила себе? — Борегед не виказав жодних емоцій.
— Так. Наш чародій прочитав цю історію зі стін підвалу. Вона ще три дні обманювала їх, щоби тіло дитини не надавалося для їжі. А потім зубами перегризла собі вени й померла, лежачи в тому самому лайні, в якому втопила дитину. Вони не з’їли її. Може, не були голодними.
Шаман повів його до входу в печеру.
— Дивися, — вицідив.
З печери витікав мутно-бурий струмок. Смерділо від нього на милю. За знаком Борегеда двоє воїнів увійшли всередину й витягнули істоту, яка там скавчала. Кеннету знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, що це молода агерська жінка, майже дитина. Гола, вишмарувана екскрементами та ще чимось, укрита бурою смердючою шкаралупою, яка, тріскаючись, відкривала голе м’ясо. З її черепа був зідраний скальп, а єдиним чистим місцем на худому тілі була біла кістка черепа, оточена вінчиком шкіри. Вона не мала носа, губ, зубів, її очні ямки були порожні. Створіння розпачливо завило та припало до ноги найближчого воїна, обслинивши йому чоботи. Потім підвело голову і знову завило. Поміж чорних ясен тріпотів обрубок язика.
Офіцер відвів погляд.
— Неприємний вид, га? Вони тут мали три такі печери, але тільки в одній ми знайшли когось живого, якщо це можна так назвати, — шаман дав знак, і дівчину завели до печери.
Кеннет поволі глибоко вдихнув.
— Чому ви не вкоротите її страждання?
Борегед обернувся на п’яті з вогнем в очах.
— Ти питаєш, чому я не розіб’ю їй голову каменем, як це ми, мовляв, робимо зі своїми пораненими? Або чому не натравлю на неї для розваги одного з наших бойових псів? Воїни тоді втішилися б. Я знаю більшість ваших оповісток про наші звичаї та розваги. Тих оповісток, що розпалюють у серцях ненависть і презирство. Агери, як ви нас презирливо звете, це створіння темряви, послід Небажаних. Забити їх, витовкти, очистити від них нашу чарівну землю. Агери, — він виплюнув те слово, наче воно палило його вуста. — Пам’ятаєш початок вашої Книги Чорних Віків? «І надійшли з півночі Легіони Демонів, Небажаних, Володарів Болю, виртів, ґриеллів, агерів і всілякого паскудства. І настали Чорні Віки, коли навіть сонце сховало своє обличчя, нездатне дивитися на біду й недолю, яка спала на народи світу». Так, я знаю це. Навчився читати ваші літери, щоб зрозуміти… «Знай свого ворога», — говорите ви. Мудро.
Шаман наблизився до лейтенанта.
— Якби ти побачив на власні очі справжнього агера, людино, то обісцявся б зі страху, а потім кричав би, аж поки твої легені й серце не луснули б. А ми — аґ’хеері. Народ Гір. Багато років ми жили в мирі з людьми, поряд одне з одними. Торгували, працювали й розважалися разом. Були й суперечки, лилася кров. Але ми завжди могли домовитися. Наші села були навіть у ста милях на південь від Батька Льоду. А потім сюди прийшла Імперія. Меекханці зі своїми законами, релігією, забобонами, почуттям вищості та жадібністю. Раптом виявилося, що долини, в яких стоять наші села, повинні належати людям, бо там надто родючі землі; що гори, які, на наше нещастя, приховували у своїх надрах багаті поклади срібла, золота та заліза — передусім заліза, — це надто добре місце для нашої раси. Тож ви викривили нашу назву, бо та виявилася подібною до назви одного з племен Небажаних, і вирішили, що в нас можна забрати все. Наша магія, Танці-з-Духами, Пісні Каменя та Води раптом зробилися дикою формою вшанування Мороку, хоча вони існували ще до прибуття Небажаних і початку Воєн Богів. Тож ви зіпхнули нас сюди, на край світу, поміж Великим хребтом, на якому вже немає нічого, крім льодових пустищ, та стіною вашої ненависті. З одного боку неприступні гори, з іншого — мечі й сокири, а посередині голод і бідність.