Група була на середині дороги. Лейтенант потягнувся за арбалетом, що лежав поруч, і плавним рухом підніс його, готуючись до пострілу. Це був сигнал. За мить з-за краю жолобу показалися двадцятеро стрільців.
— Зараз!
Вони не просили про помилування. Не за тим сюди прийшли. Залп зібрав багатий урожай, але не такий, якого Кеннету хотілося б. Згідно з наказами, більшість арбалетів були націлені на четвірку, яка йшла попереду. Обидві жінки і хлопець упали, вражені кількома стрілами. Помирали некрасиво, шарпаючись на землі, наче риби, проштрикнуті острогою. Інші — також. Але не чоловік у каптурі. Через якийсь фатум саме в ту мить, коли Кеннет підводився, провідник звів голову, кинувши погляд на край жолоба. Люто крикнув, і вмить його оточила миготлива завіса. Усі стріли відскочили від неї і з брязкотом зрикошетили вгору. Погляди солдата й шадорі зустрілися. Офіцер завмер. З-під каптура на нього дивився Аманделларт, чародій, який загинув на льодовику.
Маг витягнув перед собою долоню, й повітря прорізав сяйливий, наче блискавиця, промінь. Запізно. Кеннет уже був на півдорозі до дна жолоба, з’їжджав разом із невеличкою лавиною каміння і бруду, розпачливо балансуючи руками. Він не дбав про те, чи кинеться за ним решта солдатів, йому не було діла, що може скрутити собі карк і що згідно з планом після залпу з арбалетів вони мали засипати шадорі градом дротиків, а тому краще бути вгорі, а не внизу. Десь на середині дороги до нього дійшло, що все це, схоже, підтверджує загальну думку про рудих. Мав це в дупі. Він саме зрозумів, що сталося з кланом шадорі та хто відповідальний за весь цей кошмар. Хотів лише дістатися до мага. І вбити.
Почув голосний рик: решта загону рушила за ним. Сторчма. Але він був першим. Приземлився на дні жолобу, вихопив меча й кинувся на чародія. Той жорстоко скривився й виставив поперед себе долоню з розчепіреними пальцями, але саме цієї миті за його спиною з’явилися двоє вартівників. Аманделларт розвернувся, з його долоні вирвалося світло і вдарило в солдатів, перетворивши їх на живі смолоскипи. Кеннет крикнув не своїм голосом і кинувся вперед. Маг не витримав, розвернувся на місці й побіг жолобом униз, перестрибуючи мертвих і розштовхуючи живих. Здавалося, що він, як і на льодовику, рухається, не торкаючись землі. Лейтенант побіг слідом. Машинально відбив незграбний удар тупої сокири й рубанув нападника знизу, розсікши щелепу, щоку й очну ямку. Напасник, зарослий чоловік із шаленими очима, випустив держак сокири та заскавулів, хапаючись за обличчя. Кеннет побіг далі, залишивши його своїм людям. Він бачив лише спину чародія, що все віддалялася. На палець розминувся з якимось списом, ударом щита відкинув убік останнього з шадорі, що заступали йому дорогу. Маг уже дістався кінця жолобу, розвернувся і крикнув.
Перед ним з’явився вихор, схожий на невеличкий смерч. Затанцювало підхоплене вгору каміння, земля та шматки грязюки. Кеннет кинувся вбік, перекотився, ледь розминувшись із брилою льоду розміром із людську голову, що саме в нього летіла. Відразу підвівся і з лютим ричанням кинувся на мага. Той удруге відступив, побіг угору гладкою, як стіл, поверхнею, яка десь кроків за двісті обривалася, наче стята ножем. Звідти не було шляху до втечі. Хіба що хтось був чародієм.
Кеннет озирнувся. Останнє закляття вдарило у схил жолобу, викликавши зсув лавини бруду та каміння. Мине трохи часу, доки його люди сюди дістануться. Він переслідував чаклуна на самоті.
Відстань між ними поступово зменшувалася. Двадцять кроків, вісімнадцять, п’ятнадцять. До кручі було все ближче, і Кеннет уже бачив, що не встигне дістатися до мага. Він відчував калатання крові у скронях; повітря, здавалося, загусло, наче смола, а маг усе ще сунув уперед, ніби ковзаючи по льоду.
«Кину мечем, — подумав лейтенант. — Якщо він не зупиниться — кину».
Чаклун затримався на краю прірви й розвернувся із викривленим люттю обличчям.
— Ти! Усе це через тебе! Ти, брудний, паршивий хлопчисько! Якщо хтось має за все заплатити, то це повинен бути саме ти! — повітря навколо нього трохи замиготіло, сніг на відстані в кілька стоп почав парувати. Маг збирав Силу.
Кеннет згорбився й підніс щит вище. Рушив на Аманделларта, не спускаючи очей з його рук. Він був упевнений в одному: маг завжди звільняв чари жестами. На вустах чаклуна з’явилася крива посмішка.
— Тож про Гірську Варту говорять правду. Не маєте ані крихти розуму. Надто дурні, щоб знати, коли відступити, — він наче нехотя клацнув пальцями, і навколо долоні затанцювали невеличкі вогники. — Ти ж знаєш, що зараз станеться, правда? Я вб’ю тебе, а потім перестрибну в безпечне місце — так, як тоді на льодовику. А потім подбаю, щоб жоден з вас не повернувся на інший його бік. Ніхто ніколи не довідається правди, твоя кар’єра скінчиться, а добре ім’я загине. І незважаючи на це, ти не хочеш відступати. Якби ти не був настільки безнадійно жалісним, я, може, відчув би щось схоже на подив.