І билися, наче сіро-коричневі, сповнені люті демони. Їхня відвага та завзятість у бою стала притчею в язицех, і Гірська Варта недарма взяла собі за символ саме візерунок, що зображував вессирську вівчарку. Для цих псів це була найвища почесть. Або ж, як дехто казав, це була найвища почесть для Гірської Варти.
Щодо останнього Кеннет не мав наміру ні з ким сперечатися. Він знав кличку кожного звіра роти так само, як знав ім’я кожної своєї людини. Вони були для нього такими ж солдатами, як і люди. Ну, може не пили і пахли трохи краще, ніж деякі з них.
Лейтенант рушив стежкою вниз.
— На місці ми повинні опинитися десь за дві години. Тож — у дорогу.
* * *
Терандиг аж по самі дахи здавався меекханським містом. Будинки із цегляними стінами, вкритими біленою штукатуркою, бруковані вулички, невеличкий ринок із ратушею, яка водночас була садибою ради міста, судом, в’язницею та міською коморою — все це було настільки характерним для центральних провінцій Імперії, що місто здавалося капризом якогось п’яного божества, яке підняло його й кинуло на п’ятсот миль на північ. Але, що найдивніше, жили тут не меекханські поселенці першої чи другої хвилі, що прибули в гори після приєднання цих земель до Імперії, а корінні вессирці. Натуралізовані, але все одно горці на всю голову. Місто було збудоване майже двісті років тому для племен, які жили в долині — як подарунок тодішнього імператора за лояльність під час війни із Савегде. Згідно з волею володаря до долини прибули імператорські будівничі і за два роки на місці знищеного до фундаментів поселення звели ціле містечко. Вибудували його так, як звикли на сонячних, теплих та безпечних рівнинах Меекхану. Тому будинки мали майже пласкі дахи, тонкі стіни та великі вікна. Місцеві оглянули подарунок імператора, із подивом хитаючи головами, а після, тільки-но будівельники повернулися на південь, розібрали дахи й поставили замість меекханських власні — високі, шпичасті та двоскатні. Потовщили стіни, оббивши їх ізсередини деревиною, зменшили вікна та двері, оточили все муром. У такий спосіб виник гібрид, до дахів — меекханський, а вище — і всередині — вессирський. Кожен міг знайти тут щось для себе.
Бургомістра в ратуші вони не знайшли — як пояснив худий чоловік у поплямованому чорнилами кубраку, він саме пішов із візитом до міського чародія Дервена Клацва. Кеннет подякував за інформацію, залишив вартівників під командуванням Андана та Берґха і попрямував до вказаного будинку. Ідучи вузькими вулицями, лаявся собі під ніс. Сподівався, що вирішить справи з розквартируванням роти відразу, а не блукатиме містом, шукаючи «зелений будинок із вежею та плющем», як сказав їм писарчук. З цього, напевне, виникало, що інші будинки в місті мають вежі, але не мають плюща, або ж — поросли плющем, але позбавлені вежі.
Варгенн, який ішов поруч, бурчав щось під ніс і собі, поправляючи заткнуту за пояс сокиру.
— Що там?
— Е-ех, нічого такого, пане лейтенанте. Міг би вже місцеве пиво куштувати, а тут треба ще хлопців відвести на постій та якось усе організувати, щоб вони, бува, не понапивалися всі й одразу. О, оно вежа.
І справді, будинок, який вони шукали, раптово з’явився попереду, щойно вони проминули черговий поворот і вийшли на невеличку площу. Кеннету довелося визнати, що вежа не справляла великого враження. Власне, це була не вежа, а ніби горб на даху. Такий, із двома віконцями та димоходом. Але плющ був, причому — всюди. Обплітав стіни, дах, заглядав у вікна та двері, влазив на комини. Могло здатися, що якась зелена, лісоподібна потвора напала на садибу і власне її поглинає.
— Ну, добре, ходімо на це… зелене подвір’я.
Усередині було тихо і прохолодно, крізь затінений листям вхід проникало розпорошене світло. Пахло свіжим деревом та квашеною капустою. Аж ніяк не магічно. Кеннет роззирнувся, тоді постукав у одвірок і кахикнув.
Вони почули тихі кроки, і до сіней увійшла маленька істота.
Мала десь три з половиною стопи зросту, силу-силенну світлих локонів та сині оченята. Побачивши двох одягнених у кольчуги озброєних чоловіків, вона зупинилася.
— Мамо, я пйівіталася, — крикнула.
— Вітаю, дівчино, — Варгенн озвався першим й усміхнувся.