Історичність — важлива ознака циклу. Світ Веґнера не застиг у бурштиновій колисці незмінності — він має свою історію, яка впливає на різні народи, їхні звичаї, традиції, травми, ритуали, сподівання. Етнографічна складова, мабуть, одна з найважливіших і найпотужніших переваг Веґнера: він подає її без надмірності та вправно, що дозволяє запам’ятати всі вигадані ним країни.
Звісно, це не виключає присутності вищих сил, ворожих істот із потойбіччя, страшних таємниць минулого — усього того, за що читачі так люблять і ненавидять фентезі. Люблять — бо читати талановито написану історію напрочуд цікаво. Ненавидять — бо зазвичай ці елементи нагадують детальки універсального конструктора: жодної оригінальності, жодної непередбачуваності.
Веґнер знає правила гри — й примудряється раз за разом обманювати очікування читачів. Власне, з цього Веґнер і починає, адже кожна історія, яку він розповідає в перших двох томах, підкреслено сфокусована на особистих долях. Це не оповіді про рятівників світу, чергові месії не покидають рідних домівок, щоб завдати нищівного удару Великому, Давньому та Могутньому Злу.
Це історії про кохання, честь, обов’язок, дружбу, співчуття — зрозумілі кожному. Те, про що часом уже бояться говорити без іронії: ми ж дорослі люди, всяке бачили, нас нічим не здивуєш.
Веґнер повертається до витоків жанру, до творчості Джона Р.Р. Толкіна, Пітера Біґла, Теренса Г. Вайта. От тільки пише він уже на іншому рівні, враховуючи досвід попередників.
Його герої зрештою змушені протистояти чомусь, що значно перевищує їхні можливості. Та діють вони не за покликом долі. Не тому, що мандрівний чарівник напророчив їм долю рятівників людства.
Герої Веґнера живуть у славнозвісні «цікаві часи», тому змушені якось виживати. Підкреслена буденність подвига — чи не найхарактерніша риса всього Меекханського циклу. Тут ніхто не долає перешкод з геройським виразом обличчя. Їх просто долаютъ, бо іншого виходу немає.
Уникаючи спойлерів, наостанок згадаю ще одну рису, що, як на мене, робить цикл про Меекхан по-справжньому унікальним. У п’ятій книзі ми дізнаємося одну з найбільших таємниць будови Веґнерового універсуму — і це, здається, перший випадок, коли в чистому фентезі автор використав науково-фантастичну ідею, однак воно не перетворилося на наукову фантастику.
Веґнер часто підкреслює, що він знає, про що саме вся його історія і чим вона закінчиться. Це, зрештою, видно й по тому, як вправно він дивує читачів, перевертаючи з ніг на голову те, у чому вони, здавалося, були впевнені на сто відсотків. Це робить «Оповістки з Меекханського прикордоння» циклом, який цікаво не тільки читати, а й перечитувати.
Щиро заздрю українському читачеві, який уперше візьме до рук цю книжку!
Володимир Арєнєв
ПІВНІЧ
Сокира і скеля
ГІДНІСТЬ ГОРЦЯ
Шадорі прийшли точнісінько звідти, звідки їх і чекали. Дванадцятеро чоловіків, обвішаних в’юками, наче мули, вийшли з лісу на східному боці полонини. Зупинилися між деревами. Вигляд мали такий, наче кілька останніх днів безперервно йшли: брудні, розкудлані, задихані. Надходив вечір, сонце світило їм просто в очі, а розлога полонина, трохи нерівна, з іскрами свіжого снігу, була чиста і спокійна на вигляд. Вабила, обіцяючи легший шлях і відсутність засідки.
Звісно, брехала.
Перший із чоловіків зробив кілька кроків уперед, по коліна грузнучи в м’якому пуху. Схоже, сніг випав не раніше минулої ночі. Прибулець зручніше вмостив великий мішок на плечах, щось гарикнув іншим і рушив уперед, схоже, наміряючись перейти полонину навпростець, найкоротшим шляхом. Інші рушили слідом, зберігаючи дистанцію в кілька стоп. Зробивши десь із сотню кроків, провідник зупинився, важко дихаючи, і подав знак наступному в черзі, аби той його підмінив. Сам почекав, поки решта групи його омине, і зайняв місце в кінці. Ще сотня кроків — і відбулася наступна заміна, потім ще одна. Як для людей, що мандрували цілу ніч, вони втримували непогану швидкість. За чверть години подолали половину дороги.
І тоді полонина їх зрадила.
Сніг з обох боків розтягненої довгою вервечкою групи наче вибухнув у кільканадцяти місцях. Із завірюхи льодяного пилу вистрибнули, вимахуючи зброєю, загорнуті в хутра постаті. Повітря прошив вигук:
— Гірська Варта! Кинути зброю!
Шадорі, звісно, не послухалися.