Чародій якийсь час вглядався у племінні татуювання Варгенна.
— Східний чи західний Берген? — запитав нарешті.
Десятник усміхнувся й торкнувся вказівним пальцем до лівої щоки.
— Батько зі східного, — пересунув палець на праву. — Мати із західного. Я не думав, що так далеко на заході хтось зуміє розпізнати кланові татуювання.
— Я народився у Лаабені. Старі часи.
Якусь мить вони мірялися поглядами. Нарешті чародій уперше усміхнувся.
— Колись у Бергені в мене були добрі приятелі. Радий познайомитися, десятнику.
— Навзаєм.
— Сподіваюся, що скоро ми зустрінемося, найкраще — за глеком доброго пива. Але зараз я не хотів би перешкоджати вам у ваших обов’язках. Солдати чекають.
Бургомістр кахикнув.
— Я наказав приготувати постій для вартівників у трактирі біля ґеранського шляху. У нас немає казарм у прямому значенні, бо ті тридцятеро пахолків, які є в міста, мешкають у власних будинках або в ратуші. Пане лейтенанте, ви приймете над ними командування?
Кеннет подумки зітхнув. Тільки цього йому бракувало: банди міських дурбецалів, що затинаються об власні списи і вдають справжніх солдат.
— Авжеж, бургомістре. Із великим задоволенням.
* * *
Усе вже було готове. Магічне коло, намальоване курячою кров’ю на глинобитній підлозі, символи всередині, півдюжини малих свічок, ще не запалених, але вже розставлених на свої місця. Він відчував це, відчував Силу, яка наповнювала простір, гігантське, неймовірно велике озеро, готове до того, щоб у нього зануритися і сформувати все, що тільки вигадає розум, а воля — виконає. Він чекав на такий приплив багато років.
Вирізані з одного шматка дерева фігурки кози, козла, вівці та барана чекали, поки їх розмістять у колі.
Скоро почнеться.
* * *
Будинок був достатньо великий, аби вмістити сорок вартівників та дюжину псів. Сказати правду, він вмістив би навіть і сотню людей. Кеннету довелося визнати, що бургомістр виявився аж ніяк не загнибідою: винаймання всього трактиру для його людей коштувало чимало. Зазвичай у таких ситуаціях, коли закони імперії наказували надавати солдатам ночівлю та прокорм, на них чекала стара стайня, кілька оберемків соломи та водяниста юшка. За решту доводилося сплачувати з власної кишені. Тут їх привітали кімнати зі справжніми ліжками, гарячий гуляш, каша зі шкварками, кільця ковбаси, буханці хліба, вівсяні перепічки та пиво. Усе — за кошт міста.
Він починав підозрювати, що Завер Бевлас когось убив.
— Думаю, зараз ваші вартівники зможуть відпочити, — сказав бургомістр, уже організувавши їх на місці. — Свято починається завтра із заходом сонця і триватиме три ночі. У вас будуть повні руки роботи. А сьогодні користайтеся з гостинності та відпочивайте.
— Саме це я і збираюся робити, бургомістре. А якщо мені буде потрібна інформація, провідник чи якась допомога, то де мені вас шукати?
— У ратуші, я, напевне, проведу там усю ніч. Маю лише невеличке прохання. Ваші солдати змогли б показуватися в місті та поблизу вже з завтрашнього ранку, щоби було відомо: Гірська Варта вже на місці?
— Вочевидь. Ви очікуєте якихось проблем?
— Не більших, ніж останніми роками. Трохи зламаних кісток та розбитих голів, сила-силенна синців. Нічого серйознішого.
Бургомістр потиснув подану долоню, кивнув десятникам і зникнув. Кеннет увійшов до головної зали трактиру, де чотири довгі столи угиналися від паруючих мисок. На запах гуляшу, каші, свіжих перепічок та пива його рот наповнився слиною. Варто було волоктися сюди ці кілька днів.
Його солдати вже сиділи за столами, готові атакувати їжу. Чекали лише на нього, згідно з військовим статутом, який забороняв нижчим чинам їсти в присутності командира без його згоди. Навіть пси чекали, стікаючи слиною над мисками, наповненими смаковитими обрізками. Йому знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що саме у вигляді підвладних було дивним. Ага, вони відклали зброю, а він уже півроку не бачив, щоб хоча б у когось із них меч, сокира чи спис були далі, ніж на відстані руки. Навіть у Белендені вони ходили із залізом. А тепер більшість зброї рівненько стояла попід стінами — для цього бою всім вистачило б ложок та ножів.
— Можна їсти, — промовив він, щоб не затягувати.
Лейтенант сів і трохи почекав, спостерігаючи, як починається нищення поданих смаколиків. У Гірській Варті існувала ще одна традиція, неписана, яка говорила, що командир не починає їсти раніше за своїх солдат. Такі дріб’язки були дуже важливими.
Він потягнувся за шматком ковбаси та за перепічкою. Налив собі пива з олов’яного глечика, відкусив, відпив, зітхнув. О так, варто було.