— Уже не можу дочекатися, господарю, — він заохочувально усміхнувся. — Тільки бачите отого он?
Вказав на Велерґорфа, чиє татуйоване обличчя вирізнялося поміж іншими.
— Його батько та дід грали на волинці під час кланових битв. Для нього волинка — свята, тож коли чує, що хтось хоча б трохи фальшивить, кидає в нього сокиркою. Зважте на це.
Корчмар зглитнув слину. Кеннет ледь помітно усміхнувся. Що ж, про волинку можна забути, вартівники навіть не знатимуть, від чого їх урятував командир.
Хтось шарпнув його за лікоть. Хлопець, на око років десяти, нахилився і значущо прошепотів:
— Пан чародій Дервен Клацв просить пана офіцера і пана підофіцера до себе на обід. Охоче послухає про Чорний перевал, про який ви згадували раніше.
Дервен Клацв сидів у тій самій кімнаті, в якій вони зустріли його вперше. Не встав на привітання, лише вказав на лавку по інший бік столу. Здавалося, був добряче напідпитку. Кеннет усівся й без слова потягнувся за одним із кубків, що стояли на столі. Вино, терпке, міцне та дешеве.
— Дорога була далекою? — запитав чародій.
— Чотири дні.
— Я чув, що Гірська Варта може марширувати три дні і три ночі, а потім встати на битву так справно, наче солдати спали на пухових перинах.
— Я також чув такі історії. Кажуть, у командуванні Варти є кілька казкарів, які вміють таке вигадувати. Добре мати такі оповістки на своєму боці.
Чародій загадково усміхнувся й ковтнув із кухля. Потім потягнувся до графина й долив собі по вінця, чимало проливши. Так, він точно забагато випив. Тиша робилася незручною.
Кеннет указав на десятника, який сидів поруч.
— Варгенн був на Чорному перевалі. Вісім років тому. Я тоді ще не служив у Варті, — завагався. — Хоча я голову заклав би, що раніше ми про це не говорили.
— Ні. І я вас викликав не для того, щоб згадувати старі битви.
— Викликали? — Кеннет дозволив собі виразно звести брови. — Мені здавалося, що хлопець щось згадував про запрошення.
Якщо це був виклик, я маю отримати його в письмовому вигляді й представити на затвердження командирові полку.
— Я на це не маю часу.
— Я також. Втрачаю тут добре пиво й непогану музику.
— У корчмі Наванса? А ви чули, як він грає на волинці? Ведмеді тікають, коли починає.
— Здається, я його переконав цього не робити.
Вони замовкли. Тиша досягла того моменту, за яким слідує вихід із голосним гупанням дверима.
— Знову те саме, — озвався жіночий голос. — Дядько спершу запрошує гостей, а потім не дуже розуміє, що з ними робити.
Лидія-кер-Зеаве енергійним кроком увійшла до кімнати й сіла поряд із чародієм. Була в тій самій сукні, що й раніше, але волосся сколола високо, відкриваючи шию та потилицю.
— Прошу, вибачте за жорстке привітання, я відмовляла дядька від тієї розмови про перевал, але він хотів мати певність, що ви прийдете. Справа не стосується якихось там спогадів, тут проблема в тому, що відбувається в долині. Ми непокоїмося, але бургомістр не хоче слухати застережень, хоче, аби свято відбулося без проблем.
Кеннет дивився, як вона говорить, жестикулює, дихає. Сиділа неподалік від нього, десь за чотири стопи, так близько, що він виразно відчував… ні, не парфуми, вона просто пахла жінкою.
— Лейтенанте… — невинно промовила вона.
— Так?
— Моє обличчя знаходиться десь на вісім пальців вище. Варгенн удавився вином, чародій лише усміхнувся, а Кеннет відчув, як червоніє. Жінка не повинна говорити так до озброєного чоловіка.
— Я чотири роки мешкала з чоловіком у гарнізоні в Лавендарі. Є два способи спілкуватися із солдатами, — здавалося, вона читала його думки. — Один — це зникати з їхніх очей, а другий — ставити певні умови та дотримуватися їх. Умови ви повинні розуміти, еге ж?
Він волів не озиватися.
— Тож прошу на мить узяти до уваги, що ми запросили, — вона підкреслила це слово, — вас сюди, бо в нас є важлива підстава. Джерело Сили, яке розташовується в цій долині, набуло стану, який жодного разу не був відмічений із часів, коли ці землі приєднали до Імперії. Мій дядько вважає, що це може становити загрозу, але, зрозуміло, не може відмінити свята. Горці пустили б тоді місто з димом.
Кеннет не зводив погляду з її обличчя.
— Якою може бути природа цієї загрози?
О диво, запитував майже нормальним голосом.
— Не знаю, — чародій одним ковтком опорожнив кубок і блискавично наповнив його знову. — Мені непросто це визнавати, але я навіть гадки про це не маю.
— Що це за джерело? — запитав Варгенн.
— Малий Камінь.
— Не чув.
— Мало хто чув.
— Дядько володіє Силою в аспекті Малого Каменя, — втрутилася Лидія. — Сама назва викликає криві посмішки, а застосування цього Джерела… Лише боги знають, навіщо воно існує.