Кеннет знову відчув, як червоніє, але, на щастя, Велерґорф врятував його, запитавши:
— А скільки правди в тій балаканині про Джерело, яке почало бурлити?
— Не знаю. Дядько Дервен розповідає небагато, але я підозрюю, що і знає небагато.
— Тож нам не загрожує тріщина до Мороку та вторгнення сил одвічного Хаосу?
— Радше ні, — вона усміхнулася ширше й озирнулася. — Принаймні поки моя дитина не прокинеться.
Неймовірно, що така усмішка робила з її обличчям. Лейтенант усміхнувся у відповідь.
— Прийду завтра вранці, коли чародій буде в кращій формі. Тоді порозмовляємо серйозно. Прошу переказати йому, що ми вдячні за застереження.
Вона проводила їх до дверей, ще почули, як задвигає засуви.
— Незвичайна, — пробурмотів Велерґорф десь на середині зворотного шляху.
— Ніч?
— Ніч також, пане лейтенанте. Усі дружини офіцерів такі?
— Не знаю, Варгенне, — вони вже наближалися до корчми, коли повітря роздер дикий звук: наче дюжина розлючених до хрипоти котів билися із дюжиною здичавілих, але кастрованих собак. — Зроби мені послугу, увійди перший. Із сокирою в руці. Добре?
Десятник дивно на нього глянув і, не дочекавшись пояснень, стенув плечима, вийняв сокиру з-за пояса й переступив поріг будинку. Розпачлива какофонія урвалася, а лейтенант міг би заприсягтися, що почув швидкий тупіт ніг та стукіт дверей. Усміхнувся. Було так, як говорили на офіцерському вишколі: хороший командир повинен уміти оберігати своїх людей від будь-якої небезпеки.
* * *
Він відчував це. Відчував Силу, яка підводилася в долині, кипіла, виливалися навсібіч, готова до використання. Ці дурні, слабкі насмішники ще побачать його міць, ще прийдуть і будуть кланятися, молити про ласкавий погляд.
Він оглянув фігурки, що стояли перед колом. Трохи повагавшись, підняв козла, відклав його знову. Ні, найкраще буде почати з когось меншого. Мала дерев’яна коза зайняла місце в колі. Він потягнувся за Силою і почав її формувати.
Початок завжди важкий.
* * *
Слова, які лейтенант Кеннет-лив-Даравит промовив, коли з неба впала перша коза, пізніше увійшли до легенд Шостої роти, але в тому не було ані провини, ані заслуги лейтенанта. Просто так інколи буває зі словами, які ми промовляємо, не подумавши.
Він прокинувся, коли майже всі вже були на ногах, порушуючи правило, за яким командир лягає останнім, а встає першим. Лаючись під носом на Велерґорфа, який дозволив йому так заспати, Кеннет поспіхом вдягнувся й вийшов назовні, запинаючи пояс із мечем. Перед корчмою власне милися кільканадцятеро солдатів — у великій поїлці для коней, хлюпаючи навсібіч та співаючи якусь сороміцьку пісеньку. Побачивши командира, більшість замовкла й виконала жест, який, якщо не прискіпуватись, можна було вважати віддаванням честі старшому за званням. Він відповів коротким салютом і роззирнувся, шукаючи хоча б когось із десятників. І тоді почувся звук, який буває, якщо роздавити риб’ячий пухир, а відразу після цього в повітрі почулося перелякане козяче мекання. Кеннет блискавично розвернувся й опинився віч-на-віч з одним зі своїх людей, який притискав до грудей молоду козу. Обидва, людина і тварина, мали перелякано-дурнуваті вирази облич. Якщо щось таке можна сказати про козу.
Звівши брови, лейтенант глянув на незвичайну пару.
— Якщо притулиш її ще сильніше, нам доведеться заплатити власнику дівочу віру, — сказав, перш ніж встиг подумати.
Всі, хто зібрався на подвір’ї, пирхнули. Вартівник відпустив козу й заклопотано витер руки об штани.
— Вона… впала з неба… пане лейтенанте, — видушив із себе.
— Авжеж, Невебе, авжеж, — сказав Кеннет із крижаною посмішкою. — Стру-у-унко! — ревонув раптом.
Кільканадцятеро вартівників витягнулися наче струна — кожен там, де стояв.
— Свято починається сьогодні після заходу сонця. Але не для вас. Ви маєте ходити та стежити, щоб місцеві не почали кланову війну. Якщо я побачу когось із козою, вівцею, бараном чи навіть із козячим сиром, походження якого він не зуміє пояснити, то до кінця року в будь-якому з патрулів він ходитиме на місці розвідника. Голим. І це не жарт. Ви маєте бути представниками імператорської армії. Запам’ятати!
Власне, він не був злий. Варгенн уже якось радив йому, що час від часу корисно гарикнути на людей, бо командир, який не вміє накричати, дуже швидко втрачає повагу. Особливо якщо, як зараз, дисципліна трохи послаблена.