Десятники кивнули. Про це він міг їм не нагадувати.
— Андане, ти візьмеш на себе місто. Просто показуйтеся. Якщо люди почнуть ставити запитання, маєте мовчати й робити такі морди, немов у нас усе під контролем.
Зарослий, як ведмідь, підофіцер кивнув.
— А якщо знову почнеться?
— Тримайте щити над головами й увійдіть під найближчий дах. Варгенне.
— Слухаюся! — принаймні найстарший з підофіцерів поводився належним чином.
— Перевіриш ліс на захід від міста. Не розділяйтеся. Ліс невеличкий, але якщо хтось захоче сховатися поблизу Терандига, то це єдине місце. Як перевірите ліс, повертайтеся. Я залишуся зі своєю десяткою тут. Чого ти радієш?
— Уявляю собі, пане лейтенанте, що ми напишемо в рапорті. Щось на кшталт: рота перейшла до бойових дій у відповідь на магічну атаку, яка велася за допомогою стада летючих кіз. Полковник буде в захваті.
Усі перезирнулися, намагаючись зберігати поважність, а потім майже водночас вишкірилися від вуха до вуха. Кеннет — теж. Незважаючи ні на що, ситуація була забавною.
— Поки це лише кози, ми можемо сміятися, — споважнів він першим. — Але чари не діються самі, хтось має за ними стояти.
Вони відразу припинили усміхатися.
— І якщо цей хтось планує щось серйозніше чи, що гірше, втратить контроль над Силою, наступного разу з неба можуть впасти горнятка з киплячою олією, палаючі скелі, брили льоду розміром із будинки чи орда демонів. Хто б це не був, він має насправді великий талант, а тому краще знайти його, перш ніж він перетворить місто в невідомо що, — похмуро глянув на них. — Уперед — і нехай щастить.
Вони енергійно йому відсалютували й вийшли. Починався довгий день.
* * *
Діяло! Усе було так, як належить. Ті, хто насміхався з його планів, тепер сиділи вдома, боягузливо споглядаючи на стелю. Хоч він і не вийшов зі свого укриття, чув їхні крики.
Він усміхнувся в темряві, яку розпорошувало лише світло кількох малих свічок. Скоро його Сила струсоне всю долину.
* * *
Терандиг поволі заспокоювався. Присутність Гірської Варти в місті та факт, що інших незвичних явищ не було зафіксовано, потроху додавали людям впевненості. Крім того, це ж лише кози. Проходячи повз один із трактирів, Кеннет чув, як хтось імпровізує пісеньку про літаючих кіз, «що напали на долину Маверс». Уся зала щомиті вибухала сміхом.
Але це не розв’язувало їхніх проблем. Він усе ще не розумів, що саме відбулося.
Те, що тут замішані чари, було зрозуміло від самого початку. Але навіть діти знають, що чари не діють самі по собі. Силу завжди повинен скеровувати чийсь розум. Щоправда, бували й магічні феномени, які виходили поза межі правил, але цей точно до них не належав. Був надто точним. Рапорт Кеннета у штаб полку не міг містити слів: прибув, побачив, не зрозумів, повернувся. Молодші офіцери, які складають такі рапорти, залишаються молодшими офіцерами до кінця життя.
Говорячи прямо, вони потребували допомоги чародія. А єдиний із них у місті був, здавалося, недоступний.
Двері в дім мага, на противагу тому, чого вони очікували, стояли розчинені навстіж. Кеннет увійшов усередину в товаристві Варгенна, який після мандрівок вологим лісом із комарами був не в найкращому гуморі. Зрозуміло, його пошуки закінчилися нічим. Хто б не відповідав за таємничий інцидент, він, напевне, мав щодо комарів та вологості думку, дуже схожу на ту, яка буяла в голові десятника.
— Кляте, трахане в їхні малі задки дзижчаче паскудство, — бурмотів він, дряпаючи потилицю. — Я готовий закладатися, що вони не бачили людини десь місяць і, помітивши групку дурнів, що пхаються до лісу, влаштували собі учту століття…
— Цо таке тйахане?
Меегала стояла в кутку передпокою. Мати зібрала їй волосся в хвостик, що стирчав угору, залишаючи лише кілька локонів, з-під яких на них споглядали сині оченята. Вона була вдягнена як хлопчик: у сорочку та короткі штанці, але в горах більшість дітей до десятого року життя вдягають саме так. Притискала до грудей щось, що нагадувало ганчіркову ляльку, пошиту п’яним і злим на весь світ шевцем. Не дочекавшись відповіді, дівчинка засопіла.
— Питаю — цо воно? — тупнула ногою.
— Ну, Варгенне, відповідай дитині.
Десятник заклопотано усміхнувся.
— Це щось мале та… голосне, як побачиш — то зрозумієш.
— А де твоя мама? — Кеннет підійшов ближче.
— Дядько спить. Мама зайаз п’їйде. Я маю цекати тут.
— Дядько спить?
— Увесь день. Я такоз спала і не уклала кози. Вони від мене втікають.