— Які кози?
— Койічневі.
Розмова, схоже, вела в нікуди.
— Ходімо, пошукаємо маму, — подав малій руку.
Лидію вони застали в кімнаті для відвідувачів. Схоже, вона збиралася вийти. Змінила сукню на темно-синю з білими манжетами та комірцем, накинула на плечі квітчасту хустку. На столі стояв кошик із лози. Побачивши солдатів, вона звела брови.
— Дядько ще спить. Бургомістр зранку про нього розпитує. Та й раніше хтось стукав, але я саме пішла з Меегалою купити кілька речей. Обіцяла, що тільки-но він прокинеться — дам знати.
— Доброго дня, пані Лидіє, — Кеннет трохи вклонився. — Я сподівався, що нам вдасться його розбудити. Цей феномен потребує допомоги чародія.
— Знаю. Я намагаюся розбудити його з тієї миті, як ми повернулися. Не вдається. Спить, наче хтось йому дав снодійного. Я саме йду до Генера Ласавина по деякі трави, може, допоможуть.
— Чи таке вже…
— Начебто раз чи два, — перервала вона. — Дуже давно. Ми ще не жили з ним, але він попереджував мене, що щось подібне може статися.
— Хоцу козу, — нагадала про себе дівчинка.
— Пізніше, люба, — мати погладила її чубчика. — Тепер мама має приглянути за дядьком Дервеном.
— Дядько хвойий?
— Просто… ex… просто заспався.
— Але… але я хоцу укйасти козу зайаз! — губи малої вигнулися донизу.
Лидія присіла поруч із нею, погладила по щоці.
— Пізніше, золотце, свято ще не почалося, зараз ще не можна красти кіз. Дозволять лише ввечері. Ну, йди до мене! — притулила її. — Це моя провина, — сказала вартівникам. — Ми нарозповідали їй про свято, а вона зрозуміла лише те, що кожен зможе вкрасти собі козу чи баранця. До того ж вона засмучена, бо проспала, коли кози падали з неба. Ех, щиро кажучи, нам би придалася якась коза чи дві, хоча б для того, аби плющ прорідити.
Схоже, справи в чародія справді йшли так собі.
— Щойно дядько прокинеться, прошу нас повідомити. Інакше доведеться посилати по допомогу в гарнізон у Га-Венсер. Там є кілька армійських магів.
Кеннет саме розвертався, коли до приміщення увірвався якийсь перемазаний грязюкою хлопець.
— Пані Лидіє, — просопів від дверей. — Почалося…
— Зараз, Циве? До терміну ще два тижні…
— Коза… коза впала на дах, і мати перелякалася. Я саме свиней заганяв до хліва, як воно вдарило, грюкнуло, дах не витримав, і в хату впала коза. Мати перелякалася так, що аж на підлогу сіла. Довелося прилягти, а зараз вона каже, що… е-е… води пішли, — хлопець зашарівся аж до маківки.
Лидія вперше з їхньої зустрічі майже запанікувала. Якусь мить безпорадно дивилася на дитину, вербовий кошик, двері до будинку, на солдатів.
— Що трапилося? — запитав Кеннет, хоча ситуація була зрозумілою.
— Беренія-кас-Онель народжує раніше терміну. Це мають бути близнюки, важкі пологи. Коли померла стара Вельда, я залишилася тут акушеркою, бо від племінниці чародія такого очікують. Відтоді, як ми тут оселилися, я багато чому навчилася. Та і гроші непогані платять. Але не можу взяти дитину до породіллі і… — глянула на них уважно. — Зробите мені послугу?
— Ми не займаємося дітьми.
— Хай буде благословенна за це Володарка, лейтенанте. Вона має вирости милою дівчинкою, а не бандитом у кольчузі, який лається, плюється в кутки і смердить, — злостиво всміхнулася вона. — По інший бік міста, відразу біля корчми, де вас розміщено, мешкає Ена Венкод. Упізнаєте по червоних дверях. Зазвичай вона приглядає за Меегалою, коли мені немає із ким її лишити. Просто відведіть малу туди і скажіть, що я заберу її, коли пологи скінчаться, добре?
Кеннет обмінявся поглядами з Варгенном. В армії зобов’язували певні правила щодо сімей солдатів.
— Авжеж. Це не становитиме для нас жодних проблем.
— Чудово. Золотко, будь ґречною і слухай панів вартівників, — вона погладила малу по голові. — Мама повернеться так швидко, як тільки зможе. Веди, Циве, — кинула хлопцю, і вони зникли.
— Плювати в кутки? Я ніколи не плюю в кутки, — буркнув десятник, ледве зачинилися двері. — Завжди намагаюся поцілити у відкрите вікно.
Офіцер його проігнорував. Нахилився до маленької й усміхнувся.
— Здається, Меегало, нас ще офіційно не представили. Мене звуть Кеннет і я служу в Гірській Варті.
Дівчинка не здавалася наляканою чи навіть заклопотаною. Він не дуже розумів, чи це нормально для малих дітей. Може, кожен реагує по-своєму.
Вона усміхнулася і примружилася.
— А цому в нього помальоване лицко? — вказала на Варгенна.
— Так прийнято на моїй батьківщині, — десятник широко усміхнувся. — Ми всі там так робимо.
— Дітки тез?
— Дітки?
Вона насупила бровки точнісінько як мати.
— Дів… цинки, — торкнулася пальцем себе.