— Когось було важко поранено?
— Ні, але…
— Тоді Гірська Варта забезпечила всю необхідну охорону. І до мене дійшли чутки, що на попередження місцевого чародія ніхто не звернув уваги.
Бургомістр нахилився вперед, сперся всім тілом на стіл так, що той аж затріщав.
— Що ви, пане лейтенанте… — просичав.
— Нічого, бургомістре. Нічого. Цього разу місто виявилося обдарованим майже трьома сотнями відбірних, чудових овець. Раджу зайнятися ними, визначити відповідних людей до пильнування — і все таке. І молитися, щоб ми знайшли причину всіх цих проблем.
Кеннет розвернувся й вийшов. Справи складалися недобре. Бургомістр був не такий вже й неправий: підготовлене для ринку місце було зруйноване, а купці, які везли свій товар інколи за десятки миль, мали привід для незадоволення. Коли магічна атака припинилася, увесь терен мав вигляд побойовиська: більшість яток була розвалена, причому зробили це як тварини, так і люди, що в паніці звідти тікали. Цього разу кілька осіб були поранені, а втрати досягали сотень, якщо не тисяч оргів. Крім того, як він бачив на власні очі, тварин було рази в три більше, ніж попереднього разу. Це означало, що хто б не відповідав за ці події, він або набирав вправності, або ж утрачав контроль над своїм талантом. Вони потребували чародія.
Причому — негайно.
* * *
Двері в дім мага стояли відчиненими, але племінниці чародія надалі не було: схоже, пологи все ще тривали. Утім, нікому не спало на думку, що тут можна щось украсти. По-перше, тут не було чого красти, а по-друге, це ж, як не крути, був будинок чародія. Кеннет потрапив до спальні Дервена Клацва, орієнтуючись на слух. Непритомний чоловік лежав у ліжку, залитий потом, у гарячці. Голосно стогнав і, здається, лаявся на місцевому діалекті.
Кеннет підійшов і торкнувся його голови. З тим же успіхом міг торкатися розжареної пічки. Він змочив лляну ганчірку в мисці, що стояла поблизу ліжка, і поклав її на чоло мага. Іншою обережно змочив йому губи. Здавалося, це принесло хворому полегшення, бо він заспокоївся і, глибоко зітхнувши, розплющив очі.
Лейтенант відчув приплив надії, але та зникла, ледве він глянув у зіниці чародія. Де б не перебував і що б зараз не бачив Дервен Клацв, це напевне не була його спальня.
— Наближаються, — шепотів пересохлими губами. — Їх несе хвиля… Володарко… Велика хвиля… А вони… не зникли, не… наші… вони наші. Завжди і всюди… від початку наші…
Хворий усміхнувся як той, хто після чималих спроб знайшов рішення загадки.
— Тут… тільки тут…
Засміявся хрипко, з ноткою гіркоти.
— Дурень… — пробурмотів наостанок і заплющив очі.
Кеннет пішов до виходу. Доведеться прислати когось сюди, щоб посидів біля чародія, бо чоловік може померти від гарячки до повернення своєї племінниці. Він уже бачив людей, яких вогонь пожирав ізсередини. А здавалося, що зараз ніхто в усьому місті не має часу, аби займатися магом.
— Лидіє… — прошепотів Дервен. — Лидіє… дівчино… вибач… я… старий дурень… я… ви… Меегала… я вас… я…
Лейтенант заклопотано прикрив за собою двері. Про певні речі краще не чути. Так чи інакше, йому доведеться піти до корчми й відіслати сюди одного із солдатів, щоб той зайнявся хворим. Якщо маг помре, у них не буде нікого, хто зрозуміє, що відбувається.
Дорогою до корчми він роззирався містом. Люди заспокоїлися, тим паче, що магічне явище сталося поза стінами. Але все одно всі ходили із задертими головами. І — він поставив би на це річне жалування — на більшості облич був вираз не стільки страху, скільки надії. Адже не щороку напередодні Місяця Викрадача Кіз кози самі падають із неба. Цікаво було, скільки мешканців потихеньку молилися, аби Варті не вдалося надто швидко впіймати того, хто відповідав за всі ці події.
* * *
У корчмі він застав кількох своїх солдатів зайнятими чищенням обладунків та зброї. Традиційні військові справи, поміж одним наказом та наступним. Він кивнув найближчому:
— Гавене, підеш до будинку мага й посидиш із ним, поки тебе хтось не змінить.
— Слухаюся.
— Хтось знає, де дівся Велерґорф?
— Мабуть, Вовк знає, пане лейтенанте. Він нагорі.
— А що він, в ім’я Рогів Бика, там робить, га?
Двоє найближчих вартівників широко усміхнулися.
— З того, що ми чули, б’ється за життя, пане лейтенанте.
Сходячи на другий поверх, він почув дзвін тятиви арбалета і звук стріли, яка втикалася у стіну. За три кроки опинився перед дверима, з-за яких це почулося, й зазирнув усередину. Каве Кальн саме наступив на стремено зброї та напинав тятиву.
— Отак, Меегало, отут треба зачепити, це зветься крючок, — він застогнав, випростався. — Пане лейтенанте?