Трохи невправно, притримуючи арбалет однією рукою, спробував відсалютувати. Дівчинка, яка стояла поруч, широко усміхнулася й повторила жест.
Кеннет обвів поглядом кімнату. Розбебешене ліжко, п’ять чи шість стріл, увіткнутих у стіну, наполовину спорожнілий сагайдак на лавці й дивна пара: худий темноволосий солдат у шкіряному панцирі та мала дівчинка з волоссям, що стирчало на всі боки. Лейтенант зітхнув.
— Вовк, підійди.
Вартівник відклав арбалет на лавку й підійшов до командира.
— Що тут відбувається?
— Ну цей… — Каве Кальн, якого звали Вовком, знітився й затупцював на місці. — Ну, вона спала і все було добре, але потім прокинулася, і корчмар її не впильнував, і ми знайшли її, коли гуляла містом. Сама. Ну то десятник Велерґорф наказав відвести її до корчми й опікуватися нею. Спершу був Ґенер, тепер я, потім мене хтось змінить, поки мати її не забере.
— Ґенер, так? Той, що б’ється кістенем? Це пояснює сліди на столі та на стінах. А що, якби за нею приглядав Велерґорф, то я застав би малу, яка вимахувала б дворучною сокирою? Ви що, не розумієте, що таке «зайнятися дитиною»?
Вовк здавався сторопілим.
— Я був молодшим за неї, коли батько показав мені, як стріляти з арбалета, пане лейтенанте. І моя сестра також почала вчитися, коли їй було три рочки.
— Ст’йїляти.
— Добре, Меегало, добре. Зараз. Вовче, ми маємо знайти того, хто притягує сюди тварин. Причому — швидко. Я не можу перейматися ще й про те, що станеться з малою. Здається, ясніше я тобі цього пояснити не зможу. Розумієш?
— Так точно.
— Тож будь ласкавий…
— Ст’йїлять залаз!
— Добре, добре, Меегало, можеш стріляти.
Дзенькнуло. Коротка важка стріла увіткнулася у стіну десь за три стопи від Вовка. На кілька секунд увесь світ завмер. Лейтенант поволі повів поглядом від стіни, в якій стирчало шість стріл, до столу. Мала дівчинка, яка там стояла, хоч ледь-ледь доставала головою до верху, обома руками стискала приклад арбалета. Спершу він відчув слабкість, потім — кулю жовчі, що підкочувала до горла. Повітря раптом загусло як застигла смола.
— Каве, — коли Кеннет урешті видобув із себе ці звуки, його голос звучав так, наче лейтенант знову став підлітком. — Ти ж не заряджав зброю, правда?
— Ні, пане лейтенанте, — у вартівника, схоже, також були проблеми з горлом, бо він лише сипів.
— Але як я здогадуюся, ти показав їй, як це робиться?
— Так, пане лейтенанте.
— І залишив зведений арбалет на столі, на якому лежить кільканадцять стріл?
— Е-е-е-е…
Лейтенант ще раз глянув на малу. Вона стояла біля столу з невинним личком і питанням у блакитних оченятах.
— Будемо сце ст’йїляти?
Кеннет глибоко вдихнув і випустив повітря — дуже поволі.
— Вовк. Зараз ти займешся Меегалою, поки тебе хтось не змінить. Роби, що хочеш, але якщо тобі миле життя, не повертайся спиною до дитини із напнутим арбалетом під рукою. Добре?
— Слухаюся, пане лейтенанте.
— Про те, що тут сталося, знаємо ти, я і вона. І нехай воно так і залишиться, добре?
— Слухаюся.
Дівчинка випустила зброю й позіхнула.
— Хоцу спати. Не хоцу взе ст’йїлять.
— О, гарна ідея. Поклади її в ліжко і тримай подалі від зброї. Розповіси якусь казку чи що. Я забув запитати. Велерґорф щось знайшов?
— Ні, пане лейтенанте.
— Що ж. Де він?
— У східній частині міста.
— Пошукаю його. А ти залишайся і не дай себе вбити.
— Е-е-е…
— Це був не жарт, вартівнику. Це був наказ.
— Слухаюся! — Вовк напружився й відсалютував.
Кеннет причинив за собою двері й рушив до виходу.
* * *
Десятник сидів на сходах перед корчмою в східній частині міста і, сонно погойдуючись, щось бурмотів собі під ніс. Завернувся в плащ так, щоб не було видно номера роти чи знака Гірської Варти. Поряд із ним стояв невеличкий глек і наполовину наповнений кубок. Лейтенант байдуже проминув його й зайшов усередину.
Під вікнами стояло троє людей із десятки Велерґорфа.
— Де решта, Гивелю?
Міг не питати, що відбувається. Знав свого найстаршого десятника так довго, що відразу зрозумів, що відбувається.
— На іншому боці, пане лейтенанте, — солдат указав на критий віз, який було видно крізь вікно. — Двоє отам, а решта — за діжками.
Віз та діжки були у протилежних кутках майданчика. Поміж ними, просто навпроти входу в корчму, стояла невеличка клуня. Важко було вказати мету чіткіше.
— А в тій клуні, вартівнику?
— Саме в тому, пане лейтенанте, й полягає проблема — ми не знаємо. Десятник помітив його, коли він купував кілька червоних свічок, знаєте, таких, які старі баби запалюють на новий місяць, аби освітити шлях померлим до Дому Сну. Тільки от до нового місяця ще є трохи часу. Ну він і наказав нам стежити за тим аж сюди. Той худорлявець увійшов усередину й зачинився.