Выбрать главу

Чародій сидів на лавці, зі зліпленою кров’ю бородою: виглядав так, наче от-от міг зблювати. Дивився на племінницю поглядом, в якому захоплення змішувалося зі страхом.

Несподівано Лидія підхопилася і взяла дівчинку за руку.

— Ми повинні виїхати.

— Чому? — лейтенант глянув на неї, не розуміючи.

— Бо в неї заберуть дитину, — прохрипів Дервен. — Жодна гільдія і жодна імперська школа магії не допустить, аби такий талант бігав самопас. І повірте мені: те, що вона тільки-но зробила… це ніби посеред темної ночі вибухнув вулкан. Вони будуть тут, як тільки Джерело трохи заспокоїться. І змарнують дитину.

— Змарнують? — Кеннет глянув на нього уважніше. Дервен Клацв не дивився на нього, його погляд досі чіплявся за Меегалу.

— Аякже! — чародій із важким зітханням підвівся, сперся на палицю і зробив кілька кроків до дівчинки. — Вона ж крутила всім цим Джерелом, як хотіла, сягнула назад і витягнула кожну козу, вівцю та барана з цієї долини за чотириста років тому. Хе-хе, це пояснює втрату, яка тоді сталася. Не зараза, а чари. Тільки тут, у цій долині, наповненій цим аспектом, могло статися щось подібне. Але я не відчуваю в Меегали жодних інших аспектів, отже, вона приречена на Малий Камінь. Коли її заберуть із долини й відріжуть від цього Джерела, вона стане ніким. Зроблять із неї третьорозрядну ворожбитку.

Він присів біля дівчинки й легенько розкуйовдив їй волосся.

— Я теж вибачаюся, дитинко. Я повинен був помітити.

Мала широко усміхнулася.

— Може, так буде і краще, бо якщо вона залишиться у долині — то що? — Кеннета трохи дражнила ця тема. — Буде витягувати нам на голови будь-яку річ, яку запрагне? Якщо влітку захоче поїздити на санчатах, то засипле околиці тисячолітнім снігом? Коли замерзне, то пустить із неба вогняний дощ? Я вже бачив, на що здатна Сила в руках дикого таланту.

— Військова логіка, еге ж? — чародій не підводив голови, вдивляючись в обличчя дівчинки. — Якщо я чогось боюся, то це треба знищити? Це Джерело стабільне, раз у сім, вісім років воно збільшує активність, але такого стану, як останніми днями, воно, напевне, не досягне за нашого життя. Це була остання хвиля, я це знаю. Дівчинка буде в безпеці, а я — єдиний маг на Півночі, який може її навчати. Якби якимось дивом Джерело знову збожеволіло, ми просто вивезли б її на кілька днів із долини. Вона не є небезпечною…

Маг мурмотів усе тихіше, не дивлячись у його бік, як до самого себе, але Кеннет пречудово розумів, що саме він хоче сказати. І про що просить імперського офіцера. Уважно придивився до всієї трійці. Скалічений чоловік, який дивом отримав свою родину, жінка, єдиним скарбом якої є дитина, і мала дівчинка, яка дуже хотіла мати козу.

Він відвернувся до вікна.

— Хтось, якийсь чародій мав би мені заприсягтися, що він упевнений, що тут такого не повториться, — сказав у простір, вдаючи, що не чує, як Лидія-кер-Зеаве втягує повітря у груди. — І він мав би заприсягтися мені ще й у тому, що стежитиме за нею, доки мала не навчиться контролювати свої здібності. Гірська Варта сприймає охорону порядку під час Місяця Викрадача Кіз як привілей, а тому ми хотіли б мати куди повертатися наступними роками. А щодо тих цікавих магів, які напевне скоро з’являться, ми знайдемо когось, хто їм підійде. Хоча, вочевидь, усе залежить від таланту того одного чародія.

* * *

Вони стояли на луці за містом, там, де мали з’явитися маги з імперської школи магії. Лише це їм і сказав Дервен Клацв, із яким вони зв’язалися годину тому. Кеннет, Велерґорф, кілька вартівників і в’язень, прямий, немов кий проковтнув. Якби хтось глянув на них збоку, міг би подумати, що солдати — це почесний ескорт, а не охорона.

Кеннет відвів погляд від полонини над містом — туди за наказом бургомістра зігнали всіх отриманих магічним чином тварин. Бо не було сумніву, що це ті самі чотириногі, чиє зникнення призвело до виникнення традиції, відомої як Місяць Викрадача Кіз. Полонина здавалася вкритою живим килимом, який рухався в ритмі емоцій, що охоплювали стадо. Вівці та кози не дуже люблять перебувати в товаристві одне одного, але тут їм не дали вибору. Коли провели приблизні підрахунки, виявилося, що останній напад істерики Меегали збагатив цю місцину на понад вісімнадцять тисяч тварин. Тепер більшість вартівників пильнували їх у товаристві міської міліції. Кеннет відіслав гінця до найближчого гарнізону з проханням прислати на допомогу як мінімум роту піхоти, бо охочих опікуватися цим несподіваним дарунком долі виявилося аж надто багато. Після довгих роздумів бургомістр вирішив, що частина стада — по одній штуці на кожного — потрапить до мешканців, а решту буде продано, щоб відшкодувати втрати. Здавалося, що цього разу кожен і справді отримає свою козу. Десятник кахикнув, привернувши погляд лейтенанта.