— Що, Варгенне?
— Я оце думаю, пане лейтенанте, і ніяк не можу второпати. Свято виникло через те, що Меегала вкрала кіз із минулого, правда?
— Авжеж, але поруч із її матір’ю не раджу промовляти слово «вкрала». Безпечнішим є вираз… гм… виконала перенос.
— Ну так, — Велерґорф вибачливо усміхнувся. — Але мала хотіла мати козу або баранця, бо чула про Свято, причиною якого була сама. Перенесла тварин, тож постало Свято, яке призвело до того, що вона перенесла тих тварин, — закінчив він із кислим виразом на обличчі.
Кеннет також над цим задумувався. Але тепер вказав на в’язня.
— Не вона, — сказав із натиском. — А — він. Пам’ятай. А щодо твого питання… Наступні сто років філософи, вчені та чародії ламатимуть над цим голову, і я готовий закласти будь-що, так ні до чого не прийдуть. Зрештою, зараз це перестане бути нашою проблемою.
Повітря перед ними почало вигинатися та морщитися, хвилюватися, як дзеркало води, яке мутить потвора, що пропливає знизу. А потім набуло форми трьох чоловіків у дорожньому одягу. Вони роззирнулися, кліпаючи, немов тільки-но вийшли з темряви. Той, що стояв посередині, найстарший, зосередив погляд на солдатах.
— Хто тут командує?
Кеннет недбалим рухом вказав на червоний кант свого плаща.
— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит. Шоста рота Шостого полку… — зробив паузу.
— Майстер Ангав Ґенцер, майстер Филен-кас-Наверд, Баленндит-Варес. Де в’язень?
Офіцер указав на худого хлопця. Якусь мить уся трійця інтенсивно вдивлялася в нього.
— Ви впевнені, лейтенанте? — озвався м’яким, тихим голосом чорноволосий чоловік, який представився як Баленн-дит-Варес.
І посміхнувся — наче злий пес скривився.
— Я — ні, але тутешній чародій — так. Його спитайте.
— А де його…
— Знайдете? — Дервен Клацв вийшов з-за найближчого сараю, з лютим виразом підпираючись костуром. — Якби ви стрибнули в якесь ближче місце, то я не мав би потреби лізти аж сюди. Чого ти ще хочеш, Ангаве?
— Радий знову з тобою зустрітися, Дервене… — середній легенько вклонився й відразу випростався. — Хочеш сказати, що притягнув нас сюди через оцього ідіота?
— Не я притягнув вас сюди, а… — чародій дошкутильгав до групки і з сапанням всівся на землю. Жахливо кривлячись, підтягнув холошу, відстібнув ремінці, що притримували його дерев’яну ногу, і почав масувати куксу. — Уф-ф-ф, ви самі зі мною зв’язалися, бо тутешнє Джерело здуріло — і як би я цього не помітив, га? Останні два дні я лежав непритомний, а оцей хлоп — дурів тут. Має таланту, як у п’яної качки, але під час останньої хвилі… уф-ф… вистачило лише штрикнути в Малий Камінь, щоби той відповів.
Двоє магів відвели погляд від рожевої кукси, відчуваючи невпевненість, як воно завжди буває у здорових поряд із калікою. Вистава, яку розігрував Дервен, принесла результат. Але той третій… найімовірніше, на нього це не справило враження.
— А що, власне, трапилося? — Баленн-дит-Варес знову усміхнувся і склав руки на грудях. Абичим його було не збити з пантелику.
— А я знаю? — дядько Лидії обвів в’язня роздратованим поглядом. — Я ж кажу, що два дні лежав трупом. Гадаю, співпали дві хвилі: з одного боку Джерело, аспектоване Малим Каменем, досягло максимального рівня, з іншого — двадцять тисяч мешканців долини багато днів поспіль думали лише про свято. Мріяли про кіз, овець та баранів, думали та снили про крадіжку великих стад. Кожне Джерело трохи реагує на такі сигнали. Це виглядало як величезний, надутий до меж можливостей шкіряний лантух, — він повів рукою. — Зазвичай треба зачерпувати Силу розумом, із більшим чи меншим опором, але в цій ситуації вистачило увіткнути в лантух голку. I — бах! Сила полилася. А голка — оно там, хе-хе. Міський дурень, якому стрелило, що він маг.
В’язень випростався, вип’яв груди.
— Я маг! — заспівав дискантом. — Справжній маг, усі бачили. Сила була моєю. Тільки моєю! Ти лежав, не міг навіть пальцем ворухнути, немов…
— Ну-у? Як хто?! — маг підірвався з землі та, підпираючись костуром, підскочив до бідолахи. — Як хто, Явенсе Ґальв?
Озирнувся через плече на прибулих.
— Залиште мені його на кілька годин, га? Ангаве, по старій дружбі. Навчу його поваги до кращих, а тоді віддам вам. Навіть не буде потреби його бинтувати.
Замахнувся костуром на в’язня.
— Пане лейтенанте, — голос брюнета перервав можливий скандал. — Що офіцер імперської армії може сказати на цю тему?
Кеннет глянув йому в очі.