З отвору на піддашші визирнув десятник.
— Уже на ногах, пане лейтенанте?
— Так, Варгенне, доля офіцера — йти спати останнім, першим вставати й усіляке таке. Злазь.
— Уже йду, пане лейтенанте. Але ж болить голова…
— Наскільки я пам’ятаю, Варгенне, ви вперлися, що кожен поставить іншим пиво. Тільки псів звільнили від цього обов’язку.
Десятник болісно усміхнувся, всівся на краю, зсунувся, на мить завис на руках і важко зіскочив на підлогу. Похитнувся, вилаявся, зробив два швидких кроки вперед і, щоб не впасти, легенько сперся об зад мула.
— Обер…
Музика не встиг закінчити. Тварина заревіла так дико, наче раптом відчула на шкірі пазурі ведмедя, і встала дибки. Хлопець, намагаючись навісити їй на спину ще одні сакви, отримав копняка в груди. Пакунок розв’язався, і на всі боки полетіли якісь сувої, мапи та папери. Кеннет глянув. Малюнки гір, міст, сіл, доріг.
— А ви, майстре, не казали, що ви ще й художник, — лейтенант став над розсипаними паперами, водночас подавши знак Велерґорфу.
Увага. Небезпека.
— Це не я, а Маллен, пане лейтенанте. Хлопець. Дозволяю йому малювати, що хоче, бо не давав би мені спокою. Може, доведеться віддати його в науку до художника.
Музика, який дозволяє учню марнувати час на малювання, замість змушувати його брязкати на лютні. Цікаво. Офіцер присів навпочіпки, підняв один із сувоїв, розгорнув.
— Мапи він теж малює? І звідки ви знали, що я лейтенант, якщо я не ношу знаків?
Заскреготіло. У ту мить, коли він обертався, Енвар кинувся на нього, розкинувши поли плаща. У правиці, дивом зціленій від черезплічника, він тримав вузький кинджал. Кеннет жбурнув йому в обличчя мапу, схопив нападника за руку й відчувши, як той переносить тягар тіла на передню ногу, швидко крутнув стегнами так, щоб коліно, що мало вдарити його в пах, вдарило в стегно. Було боляче.
Він кинувся на фальшивого музику, відхилився й ударив головою його в обличчя. Чоловік зумів трохи відхилитися, й удар не розквасив йому носа, а влучив у щоку.
— Варгенне!
Свиснуло. Дерев’яне цеберко з водою для тварин описало коротку дугу й утрапило шпигунові в потилицю. Усе скінчилося.
* * *
Збір проходив у бойовому режимі. За якісь три хвилини загін був озброєний і в повному обладунку. Похмілля чи ні, вони були Гірською Вартою.
В’язня роздягли до пов’язки на стегнах і зв’язали. Як Кеннет і думав, його правиця була здоровою. Зате одяг приховував численні несподіванки. Знайшли чотири ножі для кидання, сталеву гароту, шпильку в шість пальців довжиною з нагостреним кінчиком і кілька малих пляшечок, наповнених безбарвною рідиною без запаху. А ще вісім відмичок і малий ножик із бронзовим вістрям і мідяним руків’ям, увесь укритий піктограмами. Коли Кеннет взяв його в руки, йому здалося, що зброя вібрує. Магія.
Вони зібралися посеред двору. Шпигун лежав навзнак, майже голий, і надалі не подавав ознак життя.
Корчмар підійшов до офіцера та уклонився з пошаною.
— Хлопець має вижити, пане лейтенанте. Ребра поламані, кілька днів лежатиме непритомним, але якщо боги дозволять — вичуняє.
— Це добре.
Підмайстру дісталося більше, ніж іншим. Утім, виведені з місцевих тварин мули славилися тим, що копняком могли вбити гірського лева. Тому хлопцю ще пощастило. Кеннет, утім, вирішив не ризикувати з перенесенням його в такому стані до Белендена. Молодик залишався в корчмі під наглядом кількох вартівників, а наступного дня за ним мали прислати віз.
Важливішого бранця вони забирали з собою.
Кеннет подав знак двом солдатам, які вже якийсь час тримали відра з водою.
Два струменя крижаної рідини вилилися чоловікові на груди. Той паскудно вилаявся і спробував підхопитися з землі, але один із солдатів втиснув його ногою в грязюку.
— Це застереження, — Кеннет встав над шпигуном і глянув йому просто в очі. — Ти не вдаватимеш непритомного. Якщо зробиш це ще раз, я накажу зламати тобі руку — просто про всяк випадок. Крім того, якщо тобі буде холодно, то ти швидше рухатимешся, а я хочу опинитися в казармах до ночі. Тепер ми тебе розв’яжемо, а ти вдягнешся.
Вказав на старі порти, солом’яні лапті та брудну сорочку, отримані від корчмаря.
— А мій одяг? — навіть лежачи в багні і трусячись від холоду, в’язень знаходив у собі сили надавати тону нотки обурення.