* * *
За хвилину все скінчилося. Лейтенант Кеннет-лив-Даравит байдуже дивився, як його люди за допомогою ножів перевіряють, чи не вдає хтось із бандюганів трупа. Двох, яких взяли живцем, саме в’язали трохи осторонь. Полонина вже не здавалася оазою спокою: на витоптаному снігу, поміж трупами й кинутими речами, розквітали яскраво-червоні плями. Де-не-де виднілася пізньоосіння травичка.
— От і грець із мальовничим краєвидом, — пробурмотів Кеннет у простір.
— Що ви кажете, пане лейтенанте? — десятник, який стояв неподалік, глянув запитливо.
— Нічого, Варгенне, нічого. Після ночі в барлогу завжди розмовляю сам із собою. Які втрати?
Татуйоване обличчя підвладного просяяло.
— Троє поранених. Із них один — серйозно: дістав у коліно й не зможе ходити.
— Що ж, я й так мав вислати гінця в Беленден. Коли долучиться решта, приготуйте сані та собак.
— Слухаюся.
Лейтенант глянув на полонених.
— А ці?
— Один молодий, другий — ідіот. Пожитку з них не буде.
— Подивимося, — офіцер звернувся до групи солдатів. — Алдане! Приділи увагу своєму командирові.
Андан-кейр-Треффер, наймолодший з його десятників, слухняно підбіг підтюпцем, і, схоже, ані важкий лусковий панцир, ані пояс із шаблею та сокирою на короткому держаку йому не заважали. Кеннет знав, що це не запопадливість чи службовий запал. Після ночі, проведеної у викопаних у снігу барлогах, будь-яка можливість руху була благословенням. Підофіцер-десятник був низьким та кремезним, та ще й зарослим, наче ведмідь; на темній вуличці він міг налякати будь-якого перехожого. Лейтенант подумки зітхнув і перевів погляд на другого десятника.
Варгенн Велерґорф, сивоволосий і вусатий, у короткій кольчузі, шкіряних штанях та волохатій накидці з баранячого міху на плечах, здавався опришком. На щоках, чолі та тильному боці долонь мав сині, сиві та чорні племінні татуювання. Сокиру, що нагадувала катівське знаряддя, із довгою, пальців у десять, борідкою, тримав недбало, закинувши на плече. Зброя все ще залишалася липкою від крові. «На вигляд ми, псяча його мати, гірше банди вбивць, — подумав Кеннет. — Не дивно, що в нас запитують пароль при кожній зустрічі».
— Андане, — звернувся він спершу до молодшого десятника. — Збери всіх. Хочу сказати кілька слів. Потім обшукаєш речі шадорі. Може, довідаємося, куди вони йшли.
Десятник виконав жест, який, якщо не прискіпуватись, міг зійти за салют.
— С’ухаю. А чаклун?
Офіцер скривився.
— Я на нього не чекатиму. Він знає не більше за нас, але від нього самі лише проблеми. Я не для того наказав Берґху тримати його подалі, щоб зараз чекати ясновельможного майстра, — додав він трохи саркастично. — До речі, Андане, щоб жодного відрізання вух. Не тим сучим дітям.
— Зрозумів.
— Бігом!
Кремезний підофіцер потрюхав до солдатів. Кеннет розвернувся до Велерґорфа.
— Коли Андан закінчить, накажи кільком людям приготувати на краю лісу велике багаття.
— Слухаюсь.
— Потім допитаємо тих двох. І щодо зібрання… Пам’ятаєш про моє прохання?
Сивоволосий десятник злегка усміхнувся.
— Пам’ятаю, пане лейтенанте.
— Ну то прислухайся.
Кеннет відвернувся, дивлячись на призахідне сонце. З того боку полонина досі здавалася тихою та спокійною. «У страшезне лайно ми влізли, — подумалося йому. — Ще й убавляємося по вуха, перш ніж усе скінчиться».
За кільканадцять кроків позаду Андан закінчив ставити підрозділ у шеренгу. Сімнадцять солдатів — мальовнича збиранина, екіпірована в дивовижну колекцію панцирів, шоломів, щитів і найрізноманітнішої наступальної зброї. Тільки троє завдали собі клопоту вдягнути плащі зі знаками Гірської Варти. Лейтенант рушив до них.
Він знав, що й сам має не кращий вигляд. Носив хутряний кубрак, накинутий на сорочку із товстого сукна, солідні чоботи і штани зі шкіри молодого тюленя, пошиті, за агерською модою, міхом усередину. До цього — полатана кольчуга, простий шолом, довгий меч і круглий щит зі шпичастим умбоном. Якби не світло-сірий плащ із вишитими спереду двома шістками та стилізованою мордою вессирської вівчарки — символом Гірської Варти — ніхто при здоровому глузді не признав би в ньому імперського солдата.
Гірська Варта була одним із тих підрозділів Меекханської Імперії, чия історія сягала домеекханських часів. Ще до того, як Імперія у своєму марші на північ дійшла до гір Ансар Kipper, цими землями володіла велика ліга вессирських племен, чиєю головною силою були власне загони відважних горців, які звалися Гірською Вартою. Під час війни із Меекханом вартівники, що знали ці землі, наче свою кишеню, не раз і не двічі втирали носа імперській піхоті, викликаючи неохочий подив та вшанування окупантів. За шість років війна скінчилася прийняттям Імперією протекторату над землями поміж річкою Ванавен і гірським ланцюгом, який звався Великим хребтом. Наступні кількадесят років протекторат потроху перетворився на повну анексію. Це сталося завдяки доволі розсудній політиці Імперії, що визнала за тубільцями повноту прав, якими користалися родовиті меекханці, й водночас не надто сильно втручалася в місцеві звичаї та традиції. У цей час, відома своїм прагматизмом імперська армія взяла на утримання Гірську Варту, оцінивши її цінність та вміння. На теренах, де не було постійних шляхів, на гірських стежинах, у вузьких ущелинах та на вітряних хребтах вартівники виявилися справді кращими, ніж регулярна важка піхота. Їм навіть дозволили зберегти свій первинний поділ на підрозділи, що налічували сто та тисячу людей, але які стали зватися, згідно з меекханською термінологією, ротами та полками. Порівнюючи з полками меекханської піхоти, що налічували дванадцять рот по двісті бійців, підрозділи Гірської Варти були меншими, але швидшими й більш рухливими. Ідеальними для гірських сутичок. Вартівники рекрутували солдатів серед місцевих горців, дозволяючи кожному зберігати власне озброєння й застосовувати улюблений стиль бою, бо в цій місцині рідко сходилися строєм, зімкнутими рядами, щит при щиті. Унаслідок цього будь-який підрозділ Гірської Варти скидався на банду розбійників. А лейтенант Кеннет-лив-Даравит саме стояв перед таким підрозділом.