— Я не просив про звання.
— Я чув. Мало того що молодий, то ще й дурний…
Кеннет голосно розсміявся. Кілька солдатів — із тих, що стояли найближче — обернулися до них.
— Добре, — Велерґорф також усміхнувся. — Якщо командир сміється, це означає, що все добре. А ще добре, що ви той, того… ну-у…
— Рудий?
— Так, пане лейтенанте. Усі знають, що гори люблять рудоволосих. Цей забобон досі живий звідси й аж до східного Єгира.
— Отже, ти повинен подякувати моєму батькові, бо він оженився на найрудішій дівчині в навколишніх землях, хоча всі його відмовляли. Але ми говоримо не про мене, а про моїх людей, Варгенне. На що ще я повинен зважати?
— Просто дайте їм час, пане лейтенанте, — десятник заткнув сокиру за пояс і почухав бороду. — Тут ідеться і про, гм, якість матеріалу. Коли Бергоффітц, Вер-Иллен та інші отримали наказ поділитися людьми з нашим полком, то відіслали найменш важливих. І я не став би через це обурюватися, бо й сам так зробив би. І не те, щоб ці хлопці були нічого не варті — але вони найменш досвідчені і найвпертіші. Таких ставлять у голову загону, якщо очікують засідку. Частина сприйняла своє призначення до Шостого полку як покарання. Покарання незаслужене.
— То що ж? Я маю зробити так, щоби ми стали настільки ж відомими, як Чорні Штани? На це можна покласти решту життя. І воно буде досить коротким, якщо дуже старатися…
— Ні, пане лейтенанте. Для початку вистачить показати, що вони можуть вам довіряти. Що ви розумієтеся на справі й що не отримали своє звання завдяки дядькові у штабі.
— Я вважав, що це мені непогано вдається.
— Так. Коли ви наказали розділити роту і пройти вночі через перевал Калл-Андер, я думав, що це величезна дурня. О цій порі року там має бути снігу геть по шию. Без собак і саней ми могли там загрузнути. Але снігу там виявилося не більше, ніж козел набздьохав. Потім ви наказали нам причаїтися тут, у барлогах, під снігом, на половину ночі й майже на цілий день. Ще годину тому всі проклинали вас за цю прогулянку й ночівлю на землі. Але коли шадорі вийшли з лісу саме в тому місці, яке ви вказали… Хо-хо. От про що-що, а про це будуть чимало говорити.
— Вони вже півроку втікають від нас, тож я…
Десятник похитав головою.
— Можете мені цього не пояснювати. Ви — офіцер. Щоправда, лише місяць як, але це не має значення. Ви всім показали, що маєте нюх і знаєтеся на горах. Тепер треба лише довести, що це було не просто випадкове щастя.
— Я й сам хотів би в це вірити.
Варгенн Велерґорф ледь чутно гмикнув.
— Це гори, пане лейтенанте. Тут щастя усміхається лише дітям та ідіотам.
— І за кого з них ти маєш мене?
Цього разу десятник зареготав.
— Про це ширитимуться оповістки, — Велерґорф безцеремонно висякався на сніг. — Вирізали банду шадорі, а тоді стояли посеред трупів та обмінювалися дотепами. Як ви вважаєте, коли до нас приєднається решта роти?
— Ти зараз про тих двадцятьох хлопів та десяток псів? Якщо Берґх утримав той темп, про який я його просив, то повинні бути ще до опівночі.
— Що потім?
— Ще не знаю. Вирішу, коли Андан знайде щось, що допоможе нам розкусити мету походу банди.
Велерґорф насупився.
— До речі, про Андана, пане лейтенанте. Треба його осадити.
— Осадити? — Кеннет відчував, про що йдеться, але хотів, аби десятник підтвердив його спостереження.
— Усі ці його «с’ухаю», «авжеж», струнко стає так, наче на нього от-от срачка нападе, забуває віддавати честь… Ще трохи, і він почне розпитувати, чому віддано саме цей, а не інший наказ, замість того, щоб робити, що йому сказано. А інші братимуть з нього приклад. Це небезпечно. Ви молодший за нього й менше служили. Він… Йому треба нагадати, хто тут командує.
— Я ним займуся, — лейтенант кивнув. — Дякую.
— Нема за що. Мені за це платять.
Вони одночасно вишкірилися, хоча це був старезний жарт.
— Як вважаєш, — Кеннет вказав на тіла, що тут лежали, — куди вони могли прямувати?
Сивий десятник почухав дводенну щетину.
— Звідси? Тільки на Ґиретен або на Високі Пасовища.
— Гм… Ну, не знаю. Це надто очевидно.
Вони почули, як рипить сніг. До них підійшов Андан-кейр-Треффер, несучи щось у руці. Вираз його обличчя був дивний.