— Або я напівагер — сказав він, — або це ані Ґиретен, ані Високі Пасовища.
Показав їм свою знахідку. Була це дивна сандалія, що складалася з дерев’яної підошви, втиканої безліччю гвіздків, та кількох шкіряних ремінців.
— Її прив’язують до чобіт, — пояснив, невідомо навіщо.
— Знаю, щоб не ковзати льодом. Що ще?
— Гаки та мотузки. Нічогенькі. Схоже, вони знають, як ними користуватися.
— Чекани?
— По одному на морду.
Кеннет зціпив зуби.
— Ви ж знаєте, що це означає, так? Ці щури ховаються по той бік Старого Ґвихрена.
— Неможливо, — Велерґорф указав на білу стіну, що виднілася на півночі. — Щоб перейти льодовик, треба бути шаленцем.
— А вони шалені. Певно, під час переправи загинула половина жінок і всі діти, але вони перейшли й ховаються по той бік. І саме тому ми півроку не можемо їх відшукати.
Старший десятник глянув на нього із блиском в очах.
— Ви знали, ви про це здогадалися! Тому наказали нам зачаїтися саме тут.
— Я ризикував, — Кеннет знизав плечима. — Як я вже казав, ми шукаємо їх півроку, наш полк і ще два. За цей час ми викурили з нір навіть байбаків, а бандити з клану з’являються невідомо звідки і зникають невідомо куди. Вбивають людей у всій провінції. Але ніколи не нападали далі, ніж за три-чотири дні дороги від льодовика.
Андан покрутив головою.
— Але щоб зачаїтися по той бік? Агери мали б їх вибити за три дні.
Він мав рацію. Старий Ґвихрен, що його місцеві горці звали Білою Стіною, а агери — Ґвихгренх-омер-ґааранаа, або ж Батьком Льоду, був найбільшим льодовиком на Півночі. Свій початок він брав десь посеред верхівок восьмимильних гір Великого хребта й сунув на південний захід, зверхньо вважаючи, що в разі потреби прокладатиме собі шлях силою. Дощенту заповнював дно широкої долини, замкненої поміж міцними скелями, після чого висувався з неї п’ятдесятимильним язиком льоду, впадаючи в озеро Дорант.
У цьому районі гір льодовик становив кордон меекханської експансії на північ. За ним починалися землі агерів і тих небагатьох кланів горців, які за жодних умов не хотіли підкорятися імперському тріумфу. Це був винятково щільний та безпечний кордон. Старий Ґвихрен у найширшому місці мав понад вісім миль, а його хребет, прорізаний щілинами та тріщинами, був смертельною пасткою навіть для найдосвідченіших горців. Деякі маги стверджували, що льодовик дорогою чіпляє потужне джерело Сили, аспектоване Темрявою, інші згадували про Урочище, прикрите річкою льоду. Яку б таємницю не приховував Ґвихрен, пройти ним вважалося проявом безумства. Тому землі на південь від льодовика були територією порівняно спокійною. Принаймні до часів появи шадорі.
— Добре, — Кеннет вирішив перервати мовчання: надто вже те затягнулося. — Не питаю, чи вони роблять це, бо схоже, що перелазять Старий Ґвихрен, наче ковзанку. Питаю, де вони це роблять?
— Відразу біля входу в долину, — Велерґорф, схоже, вже встиг звикнути до цієї думки. — Там вужче, ніж в інших місцях. І якщо подумати, вони йшли саме там.
— Мені теж так здається. Андане! — Кеннет глянув на кремезного десятника. — Збери ті гаки, мотузки й чекани.
Сержант завагався.
— Підемо на протилежний бік?
— Так. Клан, схоже, якось домовився з агерами. Коли ця група не повернеться, вони переберуться в інше місце і сховаються. Потім настане зима, і ми знову зможемо тільки чекати нового Коори-Аменеск, — лейтенант стиснув губи у вузьку лінію. — Я цього не допущу.
— С’ухаю, — молодший десятник злегка посміхнувся. Кеннет навіть не зморгнув.
— Що ще ти знайшов?
Андан споважнів.
— Те, що залишилося від родини римаря з а. Якщо почвертувати дорослого чоловіка, двох баб і чотирьох дітей, то всі вони точнісінько помістяться в таких торбах, як оце тут.
Він сказав усе це швидко, тихо, крізь зціплені зуби. Кеннет вилаявся. Коли кілька днів тому вони знайшли перекинутий віз і сліди крові, то сподівалися, як би це не звучало, що родина з Гандеркеха стала жертвою звичайних розбійників. Такі рідко вбивали дітей та жінок.
— Нам доведеться спалити їхні тіла.
— Слухаюся, пане лейтенанте, — Велерґорф кивнув. — Але ми розпалимо окреме багаття.
— Згода, — Кеннет раптом відчув себе втомленим та дуже злим. — Варгенне, той снігощур, який намагався тебе вчора цапнути, ще в тебе?
— Так, пане лейтенанте.
— То ходімо до бранців.
В’язнів було двоє. Кремезні та згорблені, вони лежали на снігу, зв’язані так, що ледве могли рухатися. Обидва мали низенькі лоби, пласкі носи й широкі вилиці. Якби не очевидна різниця у віці, могли б зійти за братів-близнюків. Побачивши, що наближається командир, солдат, який їх охороняв, виструнчився й копнув старшого шадорі, який саме підповз до нього й намагався вкусити за ногу. Шадорі тихенько заскавчав, а тоді вибухнув голосним сміхом. Молодший бранець, ще майже дитина, глузливо посміхнувся, показуючи кілька гострих підпиляних зубів.