Але за десять днів виявилося, що таке слушне й логічне, як на нього не подивись, припущення містить якусь помилку. Бо клан шадорі розтанув у повітрі.
Тим часом надійшла зима. Сніг укрив дороги кучугурами висотою з дорослого чоловіка, завалив перевали та ущелини, а на прямовисних схилах причаївся дрімливими лавинами. Зі снігом прийшов мороз та пронизливий північний вихор. Життя в горах завмерло, занурилося в летаргію у відрізаних від світу селах і містечках, які інколи й по три місяці поспіль не мали контактів із навколишнім світом. Навіть Гірська Варта, яка використовувала собачі запряжки, обмежувала своє патрулювання. Новий Ревендат був провінцією на самій півночі імперії, і на кілька місяців на рік справжню владу над ним переймала Андай’а, Володарка Льоду. Імператор, мабуть, проклинав ці обставини.
Утім, потім, як і щороку, з півдня повіяли теплі вітри, а сонце почало видиратися чимраз вище над горизонтом. І зимі довелося відступити на північ, на вкриті вічним льодом вершини. Як і щороку.
Але ту весну всі запам’ятали на довгі роки. Причиною стало мале сільце із задовгою назвою Коори-Аменеск. Як і більшість навколишніх поселень, воно лежало в невеличкій долині, поєднаній зі світом єдиною дорогою. Мешканці випасали свої стада на найближчих луках та кілька разів на рік їздили до містечка неподалік: торгувати вовною, овечим сиром, солониною, шкірами, вівсяними перепічками та всім, що вдавалося витиснути з негостинної землі. Сварки із сусідами невеличкі траплялися, та їх вважали радше порядними людьми.
Коли сніги зійшли і дороги знову стали проїзними, один з горців, який мав у Коори-Аменеск родичів, вибрався туди їх провідати. Повернувся бігцем, наляканий мало не до сказу.
Кеннет зціпив зуби, пригадуючи собі те, що вони знайшли в селі. Він першим дістався туди зі своєю десяткою. Вони просто були найближче, коли з’явилася звістка про зникнення всіх мешканців. Але їхня доля з’ясувалася аж надто швидко. У селі знайшли яму, повну кісток дорослих та дітей. Також виявили чимало інших речей, дивних та страшних. Таких, що закарбовувалися в пам’яті.
Найбільше за все він запам’ятав яму, наповнену гівном.
Відігнав від себе похмурі спогади й роззирнувся навколо. Сонце майже сховалося за горами. Починав падати сніг. На ранок полонина знову виглядатиме свіжою та чистою.
— За роботу! — гарикнув. — Бо ніч вас наздожене.
Двоє найближчих солдатів пришвидшилися, тягнучи мертве тіло в напрямку лісу, звідки було чути стукіт сокир.
* * *
Решта роти прибула незадовго до півночі. Двадцять солдатів, десять псів і чаклун. Жоден з них не виказав здивування, побачивши коло наметів, поставлених на краю лісу, і жоден не прокоментував двох великих багать, що догоряли за якихось двісті кроків далі, хоча вітер час від часу дмухав від них жахливим смородом паленого м’яса.
Кеннет приготував їм коротке вітання. Поставив у шеренгу, в кількох словах переповів, що трапилося, й відіслав до наметів, звільнивши від варт. Він давно вже не бачив настільки зморених людей.
А потім пішов шукати чародія.
Аманделларт, здавалося, чекав на нього. Стояв неподалік від одного з догораючих багать, вдивлявся в червоне вугілля. Вбраний, як зазвичай, у просте поєднання бурого та чорного, він справляв враження трохи знудженого. Коли офіцер підходив, розвернувся боком, аби було виразно видно його досконалий аристократичний профіль.
— Бачу, що Гірська Варта завжди ретельно виконує накази, — сказав тихо, а Кеннет відразу наїжачився. Просто дивовижно, як одним реченням можна виказати незадоволення, легковаження та… презирство.
— Ми намагаємося, — буркнув він, обіцяючи, що не дасть себе спровокувати. Чаклун був йому потрібен.
— Це тому ви відіслали мене з іншою групою? Щоб я не міг запобігти різанині? І забиттю бранців?
Кеннет зітхнув.
— Якби я вирішив, що нам потрібна допомога чародія, то, напевне, скористався б з неї. Але такої потреби не було. Що там трапилося дорогою? Люди падають з ніг.
— На Довгому перевалі зійшла лавина багна. Нам довелося обходити. І що тепер, лейтенанте?
— Клан переховується десь по той бік льодовика, — він міг не уточнювати, якого саме: в цій частині гір він був лише один. — Пошукаємо їх там.
— І вб’єте?
— А можемо зробити щось інше?
Чародій нічого не відповів, тільки якийсь час дивився на офіцера з незрозумілим виразом обличчя.