— І це ти мені кажеш, — Кошкодур потягнувся за флягою та зробив кілька великих ковтків. — Ох, якби я склав усі сходи й пагорби, на які підіймався в цьому житті, то не вийшло б навіть і половини від того, скільки в цій горі. Бо це ж гора, правда? Вони нарешті роззирнулися. Вершина була колись позбавленою дерев, тож вони стояли на чомусь схожому на галявину, оточену високими смереками. Посеред неї, ярдах у двохстах від них, височила чотирикутна вежа. Її кам’яний фундамент був завширшки десь у тридцять стоп і приблизно стільки ж заввишки. Вінчала її зубчата стінка. У мурі, який вони бачили, знаходилися два ряди хрестоподібних стрільниць, перший ряд у п’ятнадцяти стопах над землею, другий — у десяти стопах над ними. Над усім цим, наче щогла на морському кораблі, принаймні на шістдесят стоп поставала конструкція з дерева, на вершині якої було споруджено щось схоже на гніздечко з дахом або ж на малу будочку для стражників.
— Непогано, — Янне придивлявся до будівлі із виразною цікавістю. — Три поверхи й дах із огорожею. Можна захищатися й оглядати все навколо. Поїхали?
— Поведемо коней. Їм ще придасться хвилинка відпочинку, як і нам. У горах краще не остигати надто швидко. Вітер прошиє тебе навиліт, потім почнуться гарячка, дрижаки та важка хворість. Не кажучи вже про м’язи, які припинять слухатися. Тож ідемо, — сказала вона.
Рушили. Ті, хто корчували ліс, насправді добряче попрацювали, усунувши кожен стовбур, кожен великий камінь та вирівнявши поверхню, завдяки чому від вежі до лісу з кожного боку було принаймні двісті п’ятдесят ярдів. Трава й купки кущів не дали б можливим напасникам ніякого захисту. Сам пост оточувала широка, стоп на двадцять, низка загострених паль, крізь які вузька й вертлява стежка вела просто до невеличкої хвіртки.
— Меекханці, — буркнув Кошкодур, коли вони зупинилися перед палями. — Навіть туалет уміють перетворити на фортецю.
— Я б не нарікав на це, — Янне розглядався галявиною. — Волію срати у фортеці, ніж у голому полі. Цікаво, коли вони це поставили?
— Десь роки три-чотири тому.
— Звідки знаєш, Кайлін?
Вона вказала на кам’яну стінку.
— Нещодавно поставлена, мох іще не встиг загарбати її, а деревина на частоколі не потемнішала. В такий спосіб місцева шляхта обходить закон.
— Закон? — He можуть будувати замки там, де заманеться. Мають право зміцнити родову садибу, але крім цього не можуть зводити ніяких фортифікацій. Більшість тутешніх графів і баронів походять від меекханських офіцерів, і якби їм дозволили — то вони б усі гори перетворили на фортецю.
— Імператор мав би бути задоволений цим.
— Чим саме? Що його аристократія перетворить свої землі на фортеці? Чим товстіші й вищі мури — тим менше влади вони відчувають над собою. Тому закон говорить ясно: родова садиба може бути зміцнена, але більше замків ставити не можна. Тож вони будують щось таке, — вказала на мур. — Спостережні вежі. В яких ніби вистачило б трьох-чотирьох людей, які приглядатимуть за околицями й подаватимуть сигнали світлом або димом, щоб повідомити про небезпеку, але, як бачите, вона має бути обмурована, із гостроколом і…
— Прокляття, — перервав її Кошкодур.
— Що?
— Кайлін, припини теревенити, ми всі вже зрозуміли, що ти не любиш місцевої шляхти. Якщо тобі це покращить настрій, я також можу їх зненавидіти, але ми зійшли на гору вже скількись там хвилин тому, а зсередини до нас ніхто навіть не гукнув. Що воно за спостережна вежа? Скільки людей може бути всередині?
— Декілька?
— Жодного. Або ж усі вони п’яні, — він приклав долоню до рота. — Еге-е-ей!
Вони чекали хвильку, вслухаючись у тишу. Нарешті Кошкодур стенув плечима.
— Хто піде перевірити, що тут коїться?
— Я піду, — вирішила Кайлін. — Почекайте тут.
— І я, — Янне потягнувся за сокирою, притороченою біля сідла. — Ти не увійдеш туди сама.
Махнув зброєю, а тоді пересунув піхви з ножем на живіт.
— Щось відчуваєш? — спитала вона.
— Ні, але тут немає птахів.
— Порожня місцина, — буркнула Дагена й перевірила, чи легко виходить шабля з піхов — залізо трохи заскреготіло по окуттю. — А най йому! Я починаю через вас нервувати.
Янне похитав головою. — Послухай. Ні, не мене. Ліс. Тиша. Спокій. У лісі на таких галявинах, у траві, завжди є якісь птахи — вони мають багацько їжі, вони люблять такі місця. А тут їх немає. Жодної на пів милі навколо. Тримайте очі розплющеними. Ідеш, Кайлін?
— Іду. Торин, залишся.
Прохід поміж палями був настільки вузьким, що навіть вона тут ледве пройшла. Він вів прямісінько до маленької хвіртки з окутого залізом дерева у дві стопи шириною та висотою в п’ять. Побачивши це, Янне засопів.