— Мені доведеться ставати навкарачки.
— Власне про це і йдеться, не думаєш? Я перша.
Дверцята відчинялися назовні, згідно зі всіма правилами захисних будівель. І вочевидь не мали ніяких клямок або ручок. Кайлін схопилася була за край, не надто чогось сподіваючись.
Двері безшелесно відчинилися.
Янне озирнувся через плече на Дагену й Кошкодура — обидва тримали в долонях шаблі. Даг хмурилася, наче їй не подобався якийсь запах.
— Входимо, — легенько пацнув її за плече.
Стіна вежі мала п’ять стоп завширшки, тож за хвірткою був короткий коридорчик і наступні двері, які цього разу відчинялися всередину. Ці також відчинилися, ледве вона торкнулася до них пальцем. Їй довелося схопитися за одвірок; якби всередині чатував хтось зі зброєю в руці, мав би можливість для чистого удару. «Але ж», — подумала вона, — «якби залога вежі хотіла нас убити, то уже давно обстріляла б нашу четвірку з арбалетів».
Сподівалася, що ніхто не бавиться з ними в кота й мишу.
Всередині панувала темрява. Трохи світла, яке вривалося крізь прихилені двері, ледве роз’яснювало ці кімнати. Вона зупинилася, щоб призвичаїти очі до напівтемряви. Янне мало не наштовхнувся на її спину.
— Почекай, — вона схопила його за плече, коли той спробував проминути її. — Десь тут повинні бути… О, є.
Дві важкі, окуті залізом колоди, напевне, мали підпирати хвіртку зсередини. Вона широко відчинила внутрішні й зовнішні двері та заблокувала їх балками. Відразу зробилося світліше.
На першому поверсі вони знайшли чимало діжок, барилець і мішків, якісь пакунки, багато зв’язаних у жмути стріл, усю стінуліворуч займали стояки із в’язанками сушеного м’яса. Жмуття цибулі й часнику звисали з балок стелі. Тут можна було б пересидіти чи й не піврічну облогу. Посередині стирчав дерев’яний стовп діаметром у три стопи.
— У них протікає якась діжка, — Янне вказав на підлогу, залиту водою.
— Від краплі вологи не помирають. Ходімо далі.
Вище вели солідні кам’яні сходи. Люк над ними був заохочувально відкритий. За мить вони вже стояли на другому поверсі. Тут, схоже, містилися житлові помешкання: стовп проходив, вочевидь, крізь центр приміщення, але його використовували із фантазією, монтуючи навкруги стільницю й ставлячи кілька коротких лавок. Під стінами містилися двоповерхові нари. У кутку роззявляв темне гирло чималий камін. Всередину крізь вузькі вікна-бійниці проходило небагато світла.
Янне підійшов до каміна, штурхнув залізним прутом у попіл. Заіскрилося.
— Ще вранці палили, — буркнув. — Вісімнадцять нар. Але лише шість із ковдрами. Встигли з’їсти сніданок. Потім зникли.
Бубнів короткі, урвані фрази. Радше думав уголос, ніж хотів їй щось переказати. Кайлін тільки зараз звернула увагу на те, що в приміщенні були заслані лише шість ліжок.
— Якось їх мало.
— Це залога на час спокою. Спостережна. Шкода грошей на утримування повного складу, якщо за пару миль звідси — імперська фортеця. Шістьох людей вистачить пильнувати околиці й дбати про вежу. А також це значить, що в пана графа не було проблем із сусідами, інакше він залишив би тут двадцятьох, а може, й більше стражників. Так мені здається, — додав Янне за мить.
— Добре розсудив, — Кайлін вирушила на третій поверх. — Звідки знаєш про снідання?
— Відчуваю запах якогось гуляшу. З великою кількістю часнику й цибулі. А ти — ні?
— Ні, але я також голодна. Ходімо далі.
Вище знаходилася кухня. Велика важка пічка займала половину стіни. Тут було світліше, бо чимало світла потрапляло крізь люк, який вів на дах. Пічка, стіл, кілька дерев’яних табуретів, ще два ліжка та, вочевидь, стовп, що йшов у стелю. Кайлін зазирнула до казанка, який стояв на столі. Каша з якимсь гуляшем. Від запаху часнику в неї засвербіло в носі.
— О Володарко, нежиті в них точно не було.
— Це через м’ясо, — Янне зазирнув їй через плече. — Баранина. Ти колись їла таку без часнику?
— Їла. Якщо добре додати спецій…
— Кайлін, це ж фортечна вежа, а не замок. Пан граф не прислав би сюди молодої ягнятини — тільки м’ясо старого барана або з тих овець, які вже навіть вовни не дають. Якби не цибуля й часник — сморід міг би збити нас із ніг. Може, саме тому тут нікого й немає. Отримали на одну порцію баранини більше й вирішили кинути службу…
— Та досить тобі, — вона нахилилася над казанком і ще раз понюхала. — Або ж ти маєш рацію. Я надалі відчуваю лише часник. Цікаво, яке воно на смак?
Взялася за дерев’яну ложку.
Велика долоня затиснулася на її зап’ястку.
— Дівчино, вони це з’їли й зникли. Може, хтось чогось додав їм у сніданок. Або ж м’ясо виявилося зіпсованим. Давай спочатку перевіримо дах.