— А…
Кошкодур, схоже, мав намір запитати безсмертне «А ви?». Погана ідея, коли десятеро людей ціляться в тебе з арбалетів.
— Кайлін-анн-Алеван, Дагена Оанитер, Сарден Ваедроник та Янне Неварив із вільного чаардану генерала Ласкольника, — перервала вона товариша. — Ми хотіли розглянутися з вежі навколо.
— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, — рудий махнув долонею, арбалети опустилися до землі. — А це Варгенн Велерґорф, мій заступник. Гірська Варта. Колись Червоні Шістки з Белендена, сьогодні — Червоні Шістки з Покручів Чорного. Можете його відпустити, тільки не робіть різких рухів — це не сподобається псам.
В абсолютній тиші вони залишили пораненого на землі та відсунулися від нього. Пси водили за ними поглядами: вже не гарчали, але досі шкірили ікла. Виглядало воно так, немов виклично посміхалися.
— Добре.
На черговий жест кілька солдатів підбігли до чоловіка, схопили його за руки та ноги і спритно зв’язали. Кайлін глянула на офіцера і звела брови в німому запитанні.
— Це третій, якого знайшли живим. Двоє, яких знайшли раніше, перегризли собі вени, перш ніж місцеві Щури встигли з ними поговорити. Ну що, Вовче?
Вартівник, до якого він звертався, підійшов так тихо, що навіть Бердеф його не відчув.
— Нічого, пане лейтенанте. Їх було троє, відпустили його на краєчку лісу, напевне, як побачили їх, та повернулися назад. За тридцять кроків слід уривається. Наче відлетіли.
— Тож повертаємося до замку. А ви з нами. Маємо поговорити.
* * *
— Уже три місяці як у горах зникають люди, — командир фортеці нахилився над столом і втопився в них поглядом. — Я писав про це в столицю. А все почалося незабаром по тому, як я отримав наказ шукати такий шлях до Літеранської височини, яким зможе проїхати фургон. Я його знайшов — довгий і небезпечний. Треба збудувати два мости й розширити кілька проходів у скелях, але проїхати можна. І раптом починають щезати люди. Відсилаю звістку до Меекхану. І що? Замість роти чи двох Щурів, підтриманих кількома великими магами, отримую оце! Ніби мені мало проблем!
Кайлін вже встигла зрозуміти, що в такі миті не варто озиватися. Кавер Монель, який невідомо чому звався Чорним Капітаном, незважаючи на генеральську синяву, що колола око з його плаща, не хотів ставити запитань — просто хотів на них покричати. І йому треба було це дозволити, хоча б через його сивину й пооране зморшками обличчя.
Вона знала, що саме його так розлютило. Він начебто отримав накази, повинен був очікувати саме на таке, але вигляд десяти тисяч фургонів, які в’їжджають у долину, що лежала біля підніжжя замку, міг вивести з рівноваги кожного. Як і усвідомлення, що це лише чверть усіх проблем.
— Як я маю утримувати порядок в Олекадах? Як можу забезпечити наш фланг на випадок, якщо рушать кочівники, коли ми самі тицяємо палицями в осине гніздо? Не скажеш мені, Щуре? А може ти, панянко? Га?
Трохи раніше дехто вже називав її панянкою, але тоді це звучало краще. Менш… зверхньо.
— Ці вбивства й прибуття верданно не мають між собою нічого спільного, — чоловік праворуч від неї сказав це спокійно, майже менторським тоном. Помилка.
— Як це, на цицьки Андаї, нічого спільного?! Що ти за дурість мені тут торочиш, хлопче?! Усе почалося саме тоді, коли я надіслав звістку про те, що знайшов шлях на Височину!
«Хлопець», як на око, мав добряче за тридцять. Еккенгард, Вільний Щур, як вони вже встигли довідатися. Виявилося, що він знав Ласкольника й більшість людей з його чаардану. Найімовірніше, саме йому вони завдячували тим, що останні години провели не в найглибшій ямі фортеці. Кайлін обмінялася поглядами з Дагеною — вони стояли в кімнаті генерала вчотирьох. Вони, Щур і командир всієї Гірської Варти, яка стояла в Олекадах. Це Еккенгард запросив їх сюди, але вони досі не мали можливості довідатися, навіщо.
Хоча головну причину Кайлін знала. У горах, особливо поблизу замку, вже якийсь час ставало дедалі гарячіше. Нещасна башта, яку вони вирішили дослідити, була шостою за останні три місяці, чию залогу повбивали. Десять патрулів Варти зникли без вісті, хоча, як сказав той рудий офіцер, усі очікували, що їх знайдуть лише по тому, як зійдуть сніги. Про втрати місцевого люду поки що лише кружляли жахливі плітки.
Місцева шляхта кипіла. Графи й барони погрожували, що якщо Варта не забезпечить спокій, то вони самі це зроблять. Уже кілька разів солдати наштовхувалися в горах на підозрілі банди, які розмахували дозволами місцевих баронів на патрулювання місцин і затримання кожного підозрілого. Поки що обходилося без сутичок, але примара стріл, які свистять у повітрі, і клинків, липких від крові, зганяла всім сон із повік. Схоже, Лав-Онее припинило бути найнуднішою провінцією Імперії.