Жінки перезирнулися й розреготалися. Дагена показала якийсь племінний жест.
— Ти, Щуре, геть без голови. Я — Фургонницька принцеса? Нічого краще ти не міг вигадати?
Він миттєво споважнів, і Кайлін зрозуміла, що дурнуватий чи ні, але цей план буде реалізований.
— Я бачив тих людей, яких потопили в діжках. Вони самі туди залізли. Добровільно. Той нещасний, якого ви перестріли під баштою, сам вийняв собі очі та відкусив язика. І весь час намагається себе вбити. Це не дивно, але в його одержимості є щось більше, ніж відчай скаліченої людини. А я наразі — найвищий за рангом Щур у провінції, і в мене немає нікого, кого я міг би відіслати до графа. Можу дати голову собі на відсіч, що граф якось пов’язаний із цим. Тож я відішлю вас із надією, що ви не дасте себе розкрити і вбити, хоча знаю, що це принада з дітей для полювання на потвору. Але ви зробите те, про що я вас прошу.
— Бо?
— Бо Ласкольник погодився з моїм планом, а ви склали йому присягу. Не Імперії, а йому. І я волію не знати, що такого є в цій людині, бо всі йому довіряють і готові загинути за нього; але якщо вже так сталося, то я цим скористаюся. Зрозуміли? Він сказав, що ви будете стрілою на вітру, що би це не значило.
Вони поволі кивнули. Якщо Ласкольник знав про це, то діло виглядало геть по-іншому. Кайлін усміхнулася Дагені.
— Пам’ятаєш ту розвагу? Один на одного у високій траві?
— Напевне. Я в таке грала раз чи два. Мала таку приємність.
Шпигун переводив погляд із одної дівчини на іншу.
— Про що ви говорите?
— Про степові хитрощі, — легенько усміхнулася Кайлін. — Двоє людей полюють одне на одного, кружляючи у високій траві. Жоден із них не знає, де ворог. Врешті один натягує лук і випускає стрілу в небо. Є шанс, що супротивник сполошиться, рушить з місця, підведе голову, щоби стежити за стрілою, і тим самим ви-дасть своє місцезнаходження. Відчайдушний вчинок, але інколи результативний і…
— І також є друга частина цього прислів’я, — Дагена перервала її на половині слова. — Стріла, яку випускають на вітер, часто не повертається до сагайдака. Кха-дар каже, що ми маємо стерегтися. Що це дуже небезпечне завдання. Наче ми й самі того не знаємо. Ти готова, Кайлін?
— Вочевидь. Але назви мене хоча б раз дорогенькою Інрою, і я тебе затовчу. Зрозуміли, ваша високосте?
— Вочевидь, моя дорогенька, вочевидь.
— За кілька днів ви вирушите. Генерал надасть вам належний шляхетно народженим ескорт, а я за цей час навчу вас кільком речам. І нікому ні слова. Побачимося ввечері.
Він розвернувся та вийшов. Отак просто.
ЗАХІД
Кинджал і море
СВІТЛО НА ЛЕЗІ МЕЧА
Цей день розпочався геть паршиво. Сонце сходило поволі, золотячи нові й нові квартали міста, гонячи тіні й щурів у канали, та з винятковою злостивістю надаючи всьому навколо відчуття чогось нового й красивого. Лагідний вітерець гнав по блідо-блакитному небу кілька рожевих хмаринок, що нагадували величезні безе. Море морщилося дрібними хвильками, а бриз, що здіймайся над ним, був холодним та протверезливим.
Жах.
Альтсін лежав на дошках дерев’яного молу й витріщався униз. Вода були напрочуд чистою, тож він міг сягнути поглядом на кілька стоп углиб. Намагався сконцентруватися на тому, що бачить. Будь-що було підходящим, аби відволікти увагу від того, що коїлося з його шлунком, який, щоправда, вже відмовився від спроб бунту, але всі знаки на небі та землі вказували, що це лише коротке перемир’я, а не капітуляція. Ледве він про це подумав, як чергові корчі скрутили його живіт, і вода забарвилася в зелений колір. Зграйка рибок, що вже якийсь час користалися дармовою перекускою, розпорошилася навсібіч. Альтсін готовий був заприсягтися, Що ті, хто не встиг, розпачливо затремтіли та спливли у передсмертних дрижаках на поверхню.
Він заплющив очі. Поміж вухами перекочувався баласт із середнього розміру галеон, а чайки саме вирішили, що настала найкраща мить, щоб сповістити увесь світ про своє пташине існування. І здається, всі вони репетували над його головою.
Він із ненавистю глянув у бік міста, де над дахами одного з кварталів багатіїв, Пофеера, саме з’явився золотий диск.
«Хай йому грець», — подумав він, — «принаймні могло б дощити». Його ще раз скрутили судоми. Якийсь час Альтсін лежав непорушно, сподіваючись, що, може, оце зараз він утратить свідомість або ж хоча б помре. На жаль, Ейффра — Пряля Долі — мала на нього інші плани, а тому після наступного приступу млостей Альтсін дійшов висновку, що так легко він від цього світу не відкараскається. Повільно, дуже повільно, він спробував звестися; стовп, який він використав як підпорку, хоча й був увіткнутий на двадцять стоп у дно, але зараз підозріло хитався навсібіч. Як і весь світ. Альтсін зігнувся навпіл і знову прикрасив дошки чимось жовто-зеленим. Здається, дерево засичало.