— «Леннетр Оверт» мовою даврійських племен означає «Смерть Оверта» або ж «Падіння Оверта», — Ласкольник поволі відставив кубок на стіл. — Даврійці кажуть, що перейняли ту назву від попередніх племен, які пішли з цих земель на схід близько п’ятиста років тому. Вірують, що в тому місці загинув Оверт, син…
— Він не був сином чи донькою і не звався Овертом, — Аредон-гі-Цирен промовив це із натиском. — Справжньої його назви — бо вона не була ім’ям — ми не знаємо. Оверт був якимось різновидом створінь, яких немає в нашому світі. З деякими Небажаними його поєднувала не лише покревність, але й близькість душ і думок. Він був скоріше знаряддям, еманацією, а не свідомою та незалежною сутністю. Але він мав силу обох своїх творців, що змусило Володаря Гроз… — він знову розкашлявся.
— Ґаллеґа, — підказав бурмістр і його лисина відразу вкрилася рум’янцем.
— Нам відомі імена Великої Родини, — буркнув Веторм. — І нам відомі легенди часів Війн Богів.
— Легенди? — Ловчий нарешті заспокоїв хрипле дихання та випростався. — Запитай лендорців, які мешкають на заході, порозмовляй із шаманами агерів, поїдь на тисячу миль на південь та зустрінься з іссарами, що ховають свої обличчя. Усі вони були тут, коли боги ходили по землі. Вони розкажуть історії, після яких решту життя ти проведеш, зачинений у темній башті, виючи ночами від жаху. На цій території, три з половиною тисячі років тому, Володар Гроз бився із Овертом. Обидва прибули у повноті своєї Сили. Володар Гроз зібрав в одному місці всіх своїх авендері, зійшов зі свого царства та об’явився світові особисто. Оверт поглинув Сили своїх творців та прибув у подобі чотирирукої потвори зі звірячою головою. Їхні руки сягали до хмар, за один крок вони минали десять миль, а стопи їх вибивали в землі долини. Вони билися від світанку до заходу, а ввечері Оверт кинувся навтьоки, спливаючи кров’ю, що текла з ран. Пробіг кількадесят миль і далеко на сході впав від удару божого списа. Тут, на цій карті, ви маєте позначені місця, де кров Небажаного падала на землю. Це — Урочища. А Послідники не є насправді людьми, бо вони надто глибоко потягнулися за Морок, і в Урочищах їм нічого не загрожує. Ще питання?
Тиша.
— Одне.
— Слухаю, генерале Ласкольнику.
— Чого саме ти від нас очікуєш?
* * *
Він не повинен був про це запитувати, подумала Кайлін ввечері того ж самого дня. Хоча, напевне, це б усе одно нічого не змінило, бо Аредон-гі-Цирен як Ловчий Володарки Лааль мав право змусити їх до участі в місії, якою було знищення банди Послідників. Але було б краще, аби кха-дар нічого не запитував. Бо відповідь була, власне, наказом, та ще й таким, який неможливо проігнорувати.
— Хочу, щоб ви особисто замкнули кільце облави з півдня, — сказав тоді Ловчий. — Просто замкнули кільце. Я не хочу, щоб ви брали участь в атаці — немає потреби в’їжджати на терен Урочища, завтра на світанку цим займуться Блискавки та загони Храму, які до цього часу до нас приєднаються. Але це Урочище має милю завширшки та чотири — завдовжки, а з півдня в нас, по суті, немає жодних загонів. Тому я хотів би… гм… Храм хотів би, аби ваші чаардани, разом із усіма добровольцями, яких ви зможете зібрати, ще сьогодні від’їхали до Урочища та зайняли позицію в цьому місці.
Вказав на точку на карті.
— Завтра може статися, що нам не вдасться вбити їх усіх, і деякі достеменно спробують втекти. Якщо з Урочища на вас вийде хтось без кольорів Храму чи Вершників Бурі… — монах зробив промовисту паузу. — Що ж, тоді ви знаєте, що робити.
Саме так вони знову опинилися в Степах. По прямій до Літрева мали близько чотирьох миль, а на практиці — понад десять, бо мали б об’їжджати довгасте Урочище. Чаардан Ласкольника наразі нараховував вісімнадцять людей. Решта — поранені — лишилися в заїзді. Веторм вів двадцятьох двох вершників, до яких долучилися зо два десятки добровольців: ледве третя частина тих, хто готувався до бою із Блискавками. Коли стало зрозуміло, що діло буде не із се-кохландійцями, а з Послідниками, які володіють магією, та ще й поблизу Урочища — більшість місцевих задирак тихцем подалися додому. Кайлін майже жалкувала, що не може зробити так само.
Ловчий поїхав із ними. Навіть Ласкольник виглядав здивовано через таке рішення. Аредон-гі-Цирен тоді глузливо усміхнувся й приклав кулак до грудей.
— Мої легені, а також отець Сенрес, Перший Клинок, та Цеетрон-деґ-Ланес, Другий Клинок Храму, вирішили, що я не братиму участі в атаці. Тож я був приданий до міського загону як зв’язковий, бо через хворобу з мене був би слабкий помічник в Урочищі. Тамтешні випари вивели б мене з бою так само, як удар меча. Але якщо станеться так, що якийсь з Послідників вийде звідти на нас… — він поклав долоню на руків’я меча, — я не відмовлю собі в приємній дрібничці.